Для кого і для чого усна історія? Огляд конференції у Марбурзі

Для кого і для чого усна історія? Огляд конференції у Марбурзі

“У житті існує добрий час для того, щоб давати інтерв’ю /

There is a good time in live to be interviewed”

(Ліндe Апель / Linde Apel)

2-3 березня у Марбурзі (земля Гессен) Інститут Гердера та Німецька асоціація з історичних досліджень Східної Європи провели наукову конференцію “Між розбіжними наративами та національною лояльністю: Усна історія і політика пам’яті у Східній Європі.” Дводенна зустріч об’єднала дослідників та дослідниць з Німеччини, Польщі, Білорусі, Росії, Ізраїлю, США та Великої Британії, а представництво України було на ній одним із найчисельніших – свої ідеї презентували Микола Боровик з КНУ ім. Тараса Шевченка / Мюнхенського університету, Віталій Огієнко з Українського інституту національної пам’яті, Наталія Отріщенко з Центру міської історії та Дарія Цимбалюк, котра зараз навчається в університеті Единбургу.Заочно до роботи також була залучена Юлія Голоднікова – вона ознайомила учасників та учасниць із своїм текстом про документальну драму, яка базується на усних розповідях та проблематизує громадянську, етнічну та політичну ідентичності в сучасній Україні.

Конференція відбувалась у форматі тематичних секцій із запрошеними коментатор(к)ами-дискутант(к)ами – спеціаліст(к)ами з історії Східної Європи, котрі підсумовували виступи доповідачів(ок) та ставили ширші питання до контексту індивідуальних досліджень. Це дозволяло виходити за рамки виключно усноісторичних дискусій і говорити як про політичні виміри пам’яті, так і про розвиток академічної історіографії.

Перша секція мала на меті продемонструвати різні способи використання усної історії у театральних та мистецьких проектах. Дарія Цимбалюк провела всіх “Одіссеєю Донбас,” а Поліна Бородіна ознайомила з прикладами театру свідка з Росії, серед яких “Болотна справа” та “Недоторкані”. Дискусія, яка розгорнулась після презентацій та питань від Анни Вероніки Вендлянд (Anna Veronika Wendland),вказувала на виклики перетину дисциплінарних полів,особливостіконтексту для “надання голосу” таокреслення ролі усного історика. Важливим питанням також стало розділення раціонального та емоційного у дослідженнях і їхніх подальших публічних презентаціях.

На секції про виклики становлення та проведення усноісторичних досліджень у різних політичних контекстах виступили Агнес Арп (Agnès Arp, представила спільний із студентами усноісторичний проект про повсякдення в НДР), Ірина Кашталян (дослідження сталінізму в сучасній Білорусі) та Наталія Тімофеєва (досвід Регіонального центру усної історії у Воронежі та особливості російської політики пам’яті). Обговорення розпочалося з розлого коментаря Пйотра Філіпковського (Piotr Filipkowski), до якого потім неодноразово поверталися в подальшому обговоренні,а саме його відповіді на питання“для чого використовується усна історія?” Він наголошував на відмінностях міжетичними, естетичними та аналітичними цілями проектів і підкреслював важливість розрізнення між усною історією як ресурсом для академічної історіографії (що передбачає десакралізацію спогадів, критику джерела та творення більш детальної картини минулого) та її використанням у політиці пам’яті,сфері культурного виробництва та для творення національних наративів з включенням у нього раніше виключених голосів.Також учасники та учасниціконференції вказували на те, що усні джерела, навіть при їхній значній кількості, все ще рідко входять до арсеналу істориків при написанні ними текстів. До цього додаються і виклики цифрування, презентації розповідей у мережі та творення в ній альтернативних комеморативних спільнот. Нарешті, перший день завершували міркування про усну історія на службі у держави (та специфікуїї розвитку в умовахавторитарного та демократичного режимів) і джерела фінансування проектів.

Наступного дня конференцію відкривала секція про вивчення досвідів постсоціалізму та економічних перетворень методами усної історії. Йохана Вавжиняк (Joanna Wawrzyniak) через біографічні інтерв’ю розглядала особливості трансформації виробництва у Польщі, а також наголошувала на існуванні різних типів “ностальгії” за роботою в умовах соціалізму. Тіль Хілмар (Till Hilmar) досліджував варіативність спогадів про соціалізм у Східній Німеччині на прикладі двох професійних груп: інженерів та медсестер / доглядальниць. На основі лінійності або перерваності наративів, а також вивченні “поворотних моментів” у розповідяхАнсельма Галлінат (Anselma Gallinat)презентувала свої міркування про творення різних версій соціалістичного минулого. Після питань Світлани Болтовської обговорення розгорнулось у методологічному напрямку, тож наступна секція значною мірою розвинула та продовжила попередні дискусії.Віталій Огієнко розповів про усноісторичні проекти Українського інституту національної пам’яті (наприклад, фіксація спогадів про Голодомор та теперішні ініціативи із запису інтерв’ю з учасниками Революції Гідності) та вказав на відмінності між інструментальним та конструктивістським підходами до використання свідчень, Ульріке Хун (Ulrike Huhn) простежувала розвиток усної історії в контексті радянських етнографічних досліджень, а Наталія Отріщенко вказала на існуючі обмеження в учасницьких проектах, розрив між декларативним empowerment та реальним дизайном дослідження і способами його використання, а також проілюструвала свої висновки прикладами різних форматів презентаціїспогадів у міському просторі. Коментарі Лінди Апель (Linde Apel) розвинулися у напрямку різниці між “радикальним” та “інституційним / академічним” напрямками в усній історії, а також її ролі як легітиматорки для певних дій чи інституції чи як інструменту для пропаганди або посилення ролі тієї чи іншої спільноти. Кобі Кабалек (KobiKabalek) долучився до розмови із питанням про значення відстані (культурної, просторової, часової) для усноісторичних проектів. Нарешті, ця секція підняла тему комодифікації історії та медійних вимірів її презентації для широкої аудиторії.

Остання секція була присвячена “спільнотам пам’яті:” Микола Боровик сфокусувався на виявленні сюжетів про Другу світову війну в автобіографічних оповідях жителів України, а Надежда Белякова презентувала спільне з Верою Клюєвою дослідження сприйняття радянського минулого в усних історіях протестантів.Підсумував конференцію виступ Карін Штолль (KarinStoll), як запропонувала кожному і кожній не забувати про ті питання, які виникають у зв’язку з усною історією: хто використовує спогади і з якою метою? Хто визначає ті аспекти минулого, які є тепер значимими? Як усна історія співвідноситься з домінуючим національним наративом: підважує його чи підсилює? На завершення вона процитувала Умберто Еко: “Забування відбувається не через продукування відсутності, а через множення присутності / forgettingnotbyproducingabsencesbutbymultiplyingpresences,” тому саме лише творення джерел та (від)творення певних сюжетів не відповідає на питання про те, для чого існує усна історія. З іншого боку, свій огляд хочу завершити тим, що сила усної історії в її (само)рефлексивності. Постійні сумніви і критичне ставлення до своєї ролі дозволяє нам більш відповідально ставитися до проектів і текстів, які ми творимо.

Окремо хочу висловити вдячність Хайді Хайн-Кірхер (Heidi Hein-Kircher) та Юлії Обертрайс (Julia Obertreis) за організацію цієї конференції, а також Едіті Штулкайте (Edita Štulcaitė) за важливу логістичну роботу.

Наталія Отріщенко (Львів)

Фото: Інститут Гердера

Програма конференції