У дослідницький практиці вчених-гуманітаріїв усна історія вже давно проявила себе якісною методикою, що дозволяє вивчати різноманітні аспекти соціального буття людини та суспільства. Важливим контекстом цієї роботи, поряд із її науковою організацією, постають різнорівневі комунікативні практики, що виникають на тлі взаємодії окремих суспільних сегментів. На наш погляд, і в забезпеченні комунікації суспільних сегментів, і в міждисциплінарній взаємодії різних галузей гуманітарного профілю саме усна історія виступає об’єднувальною, подекуди базисною ланкою, інтегративний потенціал якої може визначити вектор подальшого розвитку гуманітаристики в цілому…
ВІД УПОРЯДНИКІВ
У дослідницький практиці вчених-гуманітаріїв усна історія вже давно проявила себе якісною методикою, що дозволяє вивчати різноманітні аспекти соціального буття людини та суспільства. Важливим контекстом цієї роботи, поряд із її науковою організацією, постають різнорівневі комунікативні практики, що виникають на тлі взаємодії окремих суспільних сегментів. На наш погляд, і в забезпеченні комунікації суспільних сегментів, і в міждисциплінарній взаємодії різних галузей гуманітарного профілю саме усна історія виступає об’єднувальною, подекуди базисною ланкою, інтегративний потенціал якої може визначити вектор подальшого розвитку гуманітаристики в цілому.
На сьогодні вітчизняні наукові студії з усної історії характеризуються сталою динамікою розвитку, широким тематичним спектром досліджень, постійною суспільною кооперацією в полі громадських ініціатив та просвітницьких заходів, активною міжнародною комунікацією тощо. Розвиток усної історії в Україні засвідчив невичерпний науково-практичний потенціал цього напряму як у сфері вивчення історії людини, розказаної її власними словами, так і в галузі розширень та інновацій комунікації між усіма суб’єктами – учасниками усноісторичної взаємодії: між тим, хто розказує свою історію, і тим, хто її записує на диктофон чи камеру, між тим, хто пише на матеріалах записаних історій наукову працю, і тим, хто її читає та використовує у своїх подальших аналізах та інтерпретаціях, між тим, хто монтує радіо- чи телепередачу, побудовану на основі усних свідчень, і тим, хто цю передачу дивиться, слухає, обговорює та запам’ятовує. Подібних комунікацій у предметному полі усної історії існує надвелика кількість, причому вони можуть комбінуватися, перехрещуватися, розширюватися та доповнюватися завдяки новим учасникам породження, трансляції чи сприйняття усної історії в найширшому її розумінні.
У становленні вітчизняних наукових студій з усної історії можна визначити принаймні два основні етапи [1]. Перший із них визначається серединою 1990-х років. Саме в цей час в Україні відбулися перші наукові зібрання, на яких було заявлено про існування та обговорено перспективи так званого альтернативного напряму – «оral history». Так, з 5 по 7 вересня 1994 року у Львові відбулася Міжнародна конференція «Методологія та методи усної історії – життєві оповіді в соціологічних дослідженнях», що стала першим тематичним зібранням науковців в Україні, яке засвідчило фаховий інтерес до нового методу. Наприкінці червня та на початку липня 1995 року в м. Донецьку у межах VI Міжнародного конгресу україністів діяла секція за номером 26 – «Усна історія: особливості та перспективи розвитку в Україні», де було заявлено сім доповідей, що торкнулися питань застосування джерел усної історії у наукових дослідженнях.
З більшою активністю практика зібрань вітчизняних науковців, що у власних дослідженнях послуговуються методом усної історії, поновилася з другої половини 2000-х років і триває до сьогодні. Так, з 17 по 19 лютого 2006 року на базі Українського католицького університету відбувся Міжнародний настановчий семінар «Книга пам’яті в’язнів концтабору Дахау», присвячений початку реалізації відповідного пошукового проекту з запису біографій жертв нацизму. 11 травня цього ж року у ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» відбувся науково-методичний семінар «Метод усної історії: теорія та практика застосування», у програмі роботи якого було заявлено виступи 15 вітчизняних науковців. Тоді ж, 20-21 травня в Українському католицькому університеті пройшов Всеукраїнський науково-методичний семінар під назвою «Усна історія і дослідження соціокультурних трансформацій: минуле заради майбутнього», результати роботи якого були опубліковані в 11 числі часопису «Україна Модерна». Логічним підсумком проявленої вітчизняними науковцями ініціативи стало проведення 27-28 жовтня 2006 року у Харкові Міждисциплінарної науково-практичної конференції «Усна історія у сучасних соціально-гуманітарних студіях: теорія і практика досліджень», під час роботи якої було створено Українську асоціацію усної історії (УАУІ)[2].
Наступні 2007 та 2008 роки позначилися проведенням кількох наукових зібрань, присвячених методичним питанням та окремим проектам. 19 грудня 2007 року в Українському Католицькому університеті (м. Львів) провів роботу науковий семінар «Використання усних свідчень для дослідження історії Православної Церкви на Півдні України», а 26 грудня того ж року у м. Києві на базі Інституту історії України НАН України відбувся організаційно-методичний семінар, присвячений початку роботи над спільним канадсько-українським науково-дослідницьким проектом «Усна історія деколективізації в Україні 1990-х років: Селянський досвід». Другий організаційно-методичний семінар цього проекту було проведено вже 1 березня 2008 року. У свою чергу, 24-25 травня 2008 року у Запоріжжі пройшла Всеукраїнська наукова конференція «Усна історія в науковому дослідженні», що зібрала широке коло фахівців та велику зацікавлену студентську аудиторію.
Активно продовжилася практика усноісторичних зібрань у наступному 2009 році. Так, 15-16 травня у ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» було проведено Міжнародний науково-методичний семінар «Усна історія: теорія і практика – 2009». 22-23 серпня у Львові відбувся підсумковий Міжнародний науковий семінар «Імена замість номерів. Книга пам’яті колишніх в’язнів концтабору Дахау». 11-12 грудня у Харкові пройшла Міжнародна науково-практична конференція «У пошуках власного голосу: усна історія як теорія, метод і джерело». Це зібрання стало найбільш представницьким серед вітчизняних заходів, присвячених осягненню наукового потенціалу усної історії.
Упродовж наступних років усна історія здебільшого була представлена на наукових форумах окремими секціями. Так, 21-22 травня 2010 року під час Всеукраїнської наукової конференції «Історія степової України XVII – ХХ століття» у м. Запоріжжі діяла секція «Усна історія та історія повсякдення Степової України». Організаторами науково-краєзнавчої конференції «Залізнякові читання», що відбувається на базі Медведівської ЗОШ Чигиринського району, Черкаської області, у 2011 та 2012 роках заявлявся напрям «Усна історія мого села/міста». Напрям «Усна історія» було включено в інформаційну заявку роботи Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції «Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах СНД», організованої ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» впродовж 2009-2013 років.
У травні 2012 року у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбувся Всеукраїнський круглий стіл «Усна історія в Україні: сучасність та перспективи», що в черговий раз об’єднав представницьку фахову аудиторію.
Поряд із проведенням представницьких наукових форумів вагоме наукове та суспільне значення усної історії засвідчує також процес її інституалізації, позначений появою відповідних фахових осередків. Основною базою для цих осередків виступили вітчизняні вищі навчальні заклади. Однією з перших інституцій в Україні, що визначила усну історію як пріоритетний напрям своєї роботи, виявився Інститут історії церкви при Українському Католицькому Університеті, створений 1992 року. Саме він став ініціатором проведення деяких вищезгаданих наукових зібрань. Значущим та найбільш тривалим з-поміж вітчизняних усноісторичних студій є його масштабний проект «Образи сили духу: Жива історія підпільного життя Української Греко-Католицької Церкви 1946-1989 рр.», на основі якого створений спецкурс «Жива історія підпілля УГКЦ».
Окремий спеціалізований науковий підрозділ – Інститут усної історії – був створений 2005 року на базі Запорізького національного університету. Він об’єднав науково-дослідницьку діяльність істориків та етнографів південно-східного регіону нашої держави. У контексті його діяльності варто відзначити масштабну польову практику та публікацію на її основі багатотомного видання «Усна історія Степової України». Того ж 2005 року у ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» при кафедрі історії та культури України було засновано навчально-науковий центр усної історії, що став черговим профільним осередком у зазначеній галузі. Він виступив організаційною платформою для вироблення й накопичення методичних основ наукового опрацювання джерел усного походження, організації тематичних наукових зібрань та виконання низки науково-дослідних проектів.
2006 року було відкрито «Лабораторію усної історії» при кафедрі історії Національного університету «Києво-Могилянська академія». Метою її створення стало залучення студентів до науково-дослідницької роботи, спрямованої на ознайомлення з пізнавальними можливостями методу усної історії та методикою усноісторичних досліджень. Того ж року виник «Інститут усної історії» – підрозділ науково-дослідної лабораторії «Історичне краєзнавство Уманщини» Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, метою існування якого зазначено формування банку даних з історії регіону. 2009 року створено Центр усної історії України при лабораторії соціологічних досліджень економічного факультету Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького. 2011 року заснована навчальна лабораторія «Центр усної історії» кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Наукова комунікація сприяла виникненню співпраці та реалізації низки міжнародних та вітчизняних наукових проектів, виконаних упродовж другої половини 2000 – початку 2010-х років. У роботі над ними були задіяні наукові та громадські організації з багатьох країн, у тому числі України, США, Канади, Німеччини, Польщі. З-поміж них варто назвати проект «Імена замість номерів. Книга пам’яті колишніх в’язнів концтабору Дахау» (2005-2007), організованого муніципалітетом та громадськими організаціями міста Дахау (Німеччина), координатор проекту в Україні – Сабіне Герхардус; ініціативу німецького Фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» зі збору документальних свідчень про долі людей, яких в роки Другої світової війни залучали до рабської чи примусової праці на території Третього райху (2005-2006), координатори проекту і Україні – Гелінада Грінченко та Тетяна Лапан; проект «Усна історія деколективізації в Україні 1990-х років: Селянський досвід» (2007-2008), організатором якого є Центр досліджень української спадщини Саскачеванського університету (ЦДУС) при Коледжі Св. Томаса Мора (Канада), координатор проекту – д-р Наталія Ханенко-Фрізен; польсько-українську ініціативу «Поєднання через важку пам’ять. Волинь 1943» (2012), підтриману Міністерством закордонних справ Польщі, та багато інших.
Діяльність профільних осередків легітимізувала не лише наукове використання усних свідчень, а й сприяла популяризації застосування усних джерел суспільними та громадськими організаціями як можливого засобу взаємних комунікативних практик. Так, ще 1999 року під егідою Центру досліджень усної історії та культури «Родовід» було видано друком дослідження Вільяма Нолла «Трансформація громадянського суспільства. Усна історія селянської культури 1920-30 років». 2003 року представницями жіночої організації «Спадщина» Галиною Дацюк та Надією Самуляк реалізовано видавничий проект «Усна жіноча історія. Повернення». Окремо варто сказати про появу впродовж останніх років вітчизняних медіа-проектів. А саме, міжнародною громадською організацією Інститут україніки реалізується дослідницька ініціатива «Села України. Експедиції по збору усної історії»; Центр міської історії Центрально-Східної Європи розвиває проект «Усна історія Львова»; за підтримки Українського Католицького Університету (м. Львів) здійснюється наповнення аудіовізуальної бази «Розпад Радянського Союзу: усна історія незалежної України – 1988-1991» (автори: Маргарита Гевко, Сара Сіверс); Кіровоградською обласною універсальною науковою бібліотекою ім. Д.І. Чижевського реалізовано аудіопроект «Голоси з війни»; музей «Територія терору» у Львові у межах власного проекту «Жива історія» провадить збирання спогадів очевидців та постраждалих внаслідок діяльності тоталітарних режимів, а саме здійснює запис відеоінтерв’ю, що є основою для інтерактивних експозицій та використовуються у створенні документальних фільмів.
В умовах пробудження суспільної активності виникають й альтернативні проекти, де усні джерела використовуються як виховний експеримент та мають чітку соціальну спрямованість. Так, з 2007 року представництвом міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні реалізується проект «Жива бібліотека», де у ролі книги виступає жива людина з певним життєвим досвідом, представник окремої соціальної верстви. У такий спосіб долаються расові, етнічні, соціальні розбіжності, так виховується толерантне ставлення до відповідних категорій громадян. У вересні 2011 року в приміщенні Вінницького Прес-клубу представники громадської організації «Моя Северинівка» презентували старт культурно-освітнього проекту «Криниця на межі», метою якого є формування театру усної історії у с. Северинівка як основи популяризації рідного краю та етнічної спадщини, розвитку спроможності засобами подібного роду комунікацій підтримувати дітей з особливими потребами.
Отже, очевидним постає факт, що усна історія здатна виступати не лише як сегмент наукового знання, а й повноцінний елемент суспільного діалогу. Цьогорічна Міжнародна конференція «Комунікативні горизонти усної історії», матеріали якої пропонуються у збірці, є черговою ініціативою вітчизняних та зарубіжних дослідників осмислити роль та значення використання джерел усного походження в умовах пожвавлення різнорівневих інтеграційних процесів. До обговорення під час роботи конференції пропонувалися такі напрями: методологія і теорія усної історії; міждисциплінарний дискурс усної історії; джерелознавчі аспекти усної історії; розвиток усної історії в Україні та за кордоном; історіографія усної історії; науково-дослідницькі проекти усноісторичного спрямування; усна історія та дослідження пам’яті. Робота конференції була представлена трьома секціями: «Усна історія: теорія та методика»; «Усна історія та дослідження пам’яті»; «Усна історія: горизонти дослідницьких практик».
До цього збірника увійшли не тільки доповіді, які пролунали під час роботи конференції, але й матеріали, автори яких за різних причин не брали участь у даному заході. Ця обставина, а також урахування пропозицій та зауваг, що лунали під час конференційних дискусій, зумовили певне розширення тематичних напрямків матеріалів, що публікуються, та згрупування їх у такі блоки: «Усна історія: теорія та методика», «Усна історія та історична практика», «Усна історія та дослідження колективної пам’яті», «Усна історія та дослідження особистого досвіду», «Усна історія та дослідження повсякдення», «Усна історія та соціогуманітарне знання: горизонти міждисциплінарної взаємодії».
Ми висловлюємо щиру подяку усім авторам та сподіваємося, що запропоновані матеріали стануть у нагоді всім, хто цікавиться сучасними тенденціями розвитку вітчизняної історичної науки, та сприятимуть популяризації й утвердженню усної історії не лише як методу історичних досліджень та окремої міждисциплінарної ланки гуманітарних студій, а й як засобу суспільної комунікації.
[1] Про етапи, тематику та основні тенденції розвитку усної історії у пострадянських Білорусі, Росії та Україні див. також: Грінченко Г. Г., Реброва І. В., Романова І. М. Усна історія в пострадянських дослідницьких практиках (на прикладі сучасних Білорусі, Росії та України) // УІЖ – 2012. – №4. – С. 172-187.
[2] Користуючись нагодою, запрошуємо відвідати новостворений сайт Асоціації та долучитися до його роботи: https://oralhistory.com.ua/