За сприяння Українського інституту національної пам’яті та Фонду збереження історії Майдану вже більше року в різних містах країни проводяться записи усних свідчень та життєвих історій учасників і спостерігачів протестних акцій листопада 2013 – лютого 2014 рр. З липня 2015 року до даного проекту «Майдан: усна історія» долучився і Львів, в якому на базі Львівської обласної державної телерадіокомпанії записи здійснюють Галина Боднар, канд. іст. наук, доцент кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка, та Олена Лукачук, канд. іст. наук, молодший науковий співробітник відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (м. Львів). Асистентами під час записів інтерв’ю стали студенти спеціалізації «новітня історія України» історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка Ірина Деревчук та Марта Дармограй.
Революція Гідності, Євромайдан, Другий Майдан, Єврореволюція, Антимайдан, Молитовний Майдан, АртМайдан, АвтоМайдан – назв, медійних конструкцій та кліше чимало, кожна з них має право на окреме місце в розмаїтті сюжетів новітньої історії України. Однак їх зміст тлумачимо переважно енциклопедично – акції протесту українців, спрямовані на зміни в державі, які розпочались мирно й завершуються досі втраченими й покаліченими життями не однієї тисячі осіб. Натомість життєві історії респондентів, з якими вдалось поспілкуватись протягом липня – серпня 2015 року, засвідчують про індивідуальне, доволі інтимне, пережиття тих подій кожним із них, що супроводжувалось відчуттями, наповненими радістю від появи нових друзів-побратимів і потребою змін в країні до жахіття закривавлених обличь і померлих, яких не вдалось врятувати від ворожої кулі снайпера.
Львів’яни одними із перших підтримали Київський Майдан, чимало з них вирушало до столиці поїздом, автобусом чи власним транспортом, й перебували там стільки, скільки могли собі дозволити, натомість ті, які з певних причин не могли бути в Києві, організовували роботу Львівського Майдану й допомагали столичним активістам різними волонтерськими ініціативами жителів міст та сіл Львівщини. Саме з цими двома групами оповідачів й проводяться записи інтерв’ю, розподілені за відповідними квотами: студенти, волонтери, громадські активісти, політики, священики, медики, митці, журналісти тощо.
Перші асоціації про Євромайдан були пов’язані з ностальгічними згадками про Помаранчеву революцію, як мирний протест проти свавілля політиків і переваги російського вектору в зовнішній політиці країни. Однак респонденти акцентували увагу на тому, що Майдан відрізнявся від Помаранчевої революції людськими жертвами, хоч і був її логічним, історично обумовленим продовженням.
«Якщо брати настрій Майдану початкового, то люди думали, що то буде тривати десь дві неділі, десь всередині себе я так не думав, бо тоді ми були, весь протест був за те, щоб Президентом був Віктор Ющенко, а тепер відчувалась, що машина значно страшніша, тут все було більш серйозніше. Хоч спочатку ми співали, танцювали, тут же сцену поставили. Виступали багато ораторів, казали, що треба щось міняти, скидати Януковича, але дуже внутрішньо десь відчував, що це не буде справою одного-двох днів. І вже так пройшло трохи часу і відчувалось, що люди починають змучуватись. На Майдан поїхали справжні люди, так, але в кожного з них є робота, якісь обов’язки там, на селі господарка, а чоловік здоровий кидає все там і їде. І була та втома і я десь в серці відчував, що це може скінчитися тим, що розійдуться люди і так. Але тоді, коли побили студентів, то маса народу верталась автобусами назад і всі зрозуміли, що то щось не так. Знову всі почали збиратись і, коли Беркут оточив весь Майдан, то було ясно, що затівається якась серйозна штука» (з інтерв’ю з Левом Скопом, зап. 03 серпня 2015 р. у м. Львові).
 |
 |
Художник, іконописець Лев Скоп на Київському Майдані. Фото з особистого архіву Лева Скопа
Київський майдан опитані згадують, як різноманітне явище – центр всеукраїнського спротиву ХХІ ст.й пошуку змін для кожного українця, який переймався своїм подальшим життям на Батьківщині.
«Кожен з нас пройшов Майдан по-своєму. У кожного свої спогади, але біль спільний. Такий біль не минає за рік чи два, не минає і за десятиліття. Цей біль наш народ понесе через покоління… […] За цей рік Україна отримала тисячі ГЕРОЇВ. І сьогодні кожен новий день записує в книгу пам’яті нові імена… Україна змінилась. І це видно не по жовто-блакитних парканах, прапорах на вікнах і символіці на одязі. Українці стали іншими. Героїзм українського народу став свідченням нашої національної зрілості!» (з інтерв’ю з Олегом Канівцем, зап. 13 липня 2015 р. у м. Львові).
 |
 |
Олег Канівець на Майдані Запис інтерв’ю з українським політиком Олегом Канівцем
в м. Києві (08.12.2013 р.) 13 липня 2015 р, ЛДТРК
Фото з особистого архіву (зліва направо Олена Лукачук, Олег Канівець, Марта Дармограй)
Олега Канівця Фото з особистого архіву Олени Лукачук
Неможливо достеменно визначити рушійні сили тогочасного Майдану, як загальноприйняті, за винятком, перетворення України в іншу державу – не пострадянську, а європейську, розуміння якої в той час було доволі примітивним: «нам все раніше забороняли, а тепер мусять дозволяти й ми маємо жити як європейці». Поява «духу Європи» в середовищі мітингуючих привела на початках до згуртованості представників з різних регіонів України, злагодженості їх дій, що й забезпечило довготривалість протестних акцій у столиці.
«Люди збирались й обговорювали, що, якщо буде така ситуація – фальсифікуватимуть вибори, а всі знали, що вибори будуть і буде виступ під час Помаранчевої революції, про що говорили й студентські виступи, листівки, які друкували й поширювали, тобто йшла боротьба з режимом. Цього разу настільки непередбачувано, настільки неочікувано. Так, напрямок у Європу – це стало приводом, хоч у багатьох людей це просто НАКИПІЛО. Оскільки до тої революції готувалися: була якась допомога і певне фінансування: американські валянки, апельсини наколоті, а цього разу все якось так сталося непередбачувано, коли приїхали було ужасно холодно, ні звуку нормально поставленого, ні нормальних мікрофонів, ні організації хоч би якоїсь, яка появилась згодом, коли люди почали злагоджено працювати і стало зрозуміло, що це революція, а не стихійний виступ. Тому ця революція, напевно, справжніша, аніж ота, що була, незважаючи на ті великі жертви і той жах, що потім стався».(з інтерв’ю з Тетяною Думан, зап. 17 серпня 2015 р. у м. Львові).
 |
 |
Тетяна Думан і Тарас Партика в м. Києві Запис інтерв’ю з художником Тетяною Думан
(21.11.2013 р.). 17 серпня 2015 року, ЛДТРК
Фото з особистого архіву Лева Скопа (зліва направо Тетяна Думан, Олена Лукачук)
Фото з особистого архіву Олени Лукачук
Найбільш складною в емоційному та дослідницькому плані сторінкою у вивченні історії Майдану є трагічні події, пов’язані з втратами серед протестуючих, що сколихнули українців і змусили по-іншому глянути на те, що відбувається довкола нас та й у нас самих. Без сумніву, як учасник, так і спостерігач протестних акцій зламу 2013–2014 рр., у глибині душі задав собі питання: «Чому так сталось? Чому загинули безневинні діти, чоловіки й жінки, батьки? Як нам змінити державу, в якій живемо?» Відповіді на окремі питання не знайдено досі, але громадськість стала іншою і потребує змін як у державному ладі країни, так і повсякденному житті кожної української родини.
«18-те лютого 2014 року. Той день запам’ятався майже щохвилинно. Мирна хода майданівців до парламенту, Маріїнський парк, наповнений озвірілими «тітушками», «Беркут», готовий застосувати зброю. Перші вибухи, перші постріли… На Інститутській перша кров. По всьому Києву розносяться звуки сирен швидких, які везуть постраждалих у лікарні. ДАІ обмежує рух транспорту в бік центру. Столична влада зупиняє метро. Над Києвом – величезний стовп диму. Горить Будинок профспілок. Тоді Київ ще не знав, що його ще чекає 20-те лютого – масові розстріли й один з найжахливіших днів в історії незалежності України. Важко згадувати ті дні. Ми їздили від лікарні до лікарні, перевіряючи списки живих і… загиблих. Страшні спогади…» (з інтерв’ю з Олегом Канівцем, зап. 13 липня 2015 р. у м. Львові).
 |
 |
Андрій Скоп та Юрій Антоняк на Хрещатику, Церемонія прощання із загиблими Героями на Майдані
м. Київ (13.03.2014 р.) 21 лютого 2014 року
Фото з особистого архіву Лева Скопа Фото взято з електронного ресурсу
«Починалось все з великого ентузіазму. Дуже все було святково й гарно, але потім воно, на жаль, вилилося в ті криваві події на Майдані. Майдан ніколи не був таким, як єдиний організм: були люди, які за покликом душі, за покликом серця туди їхали для того, щоб відстояти правду, справедливість й свободу, європейський вибір України, й були політики, які поставили собі конкретні політичні цілі, не маючи жодного реального плану їх реалізації, але вони весь час намагалися бути на плаву й на трибуні Майдану»(з інтерв’ю з Юрієм Антоняком, зап. 18 серпня 2015 р.у м. Львові).
Жоден із опитаних, які перебували на Київському Майдані, не згадував про постать Віктора Януковича, як основну причину обох масових протестних акцій 2004 та 2013–2014 рр., тому на фоні повного відходу від Євросоюзу і його перспектив, складається враження, що він не виступав вирішальним фактором посилення громадського невдоволення. Натомість європейські стандарти, що розглядались більшістю, як соціально-побутові блага, сприяли активізації протестів у м. Києві та регіонах. Злам моральних цінностей майданівців настав після появи людських жертв, тоді вже захищали життя, своє і близьких, а це вже інше ставлення до змін у країні, які тривають і досі, обумовлені політичними інтересами та геополітичними стратегіями третіх осіб.
У розмаїтті подій новітньої історії України львів’яни завжди задавали тон у проведенні різних громадських акцій впродовж ХХ–ХХІ ст. й доволі швидко залучали до участі в них жителів столиці. Однак осінь – зима 2013–2014 рр. сколихнула першим таки Київ, тому активісти з регіонів, після успішного досвіду Помаранчевої революції 2004 р., вирушили до головного Майдану країни. Студенти у Львові теж активно долучились до формування протестного осередку, працювавши в команді й розуміючи про значення підтримки столичних акцій на місцях. Продуманої координаціїдій на початках не було, однак поступово виник відомий штаб Львівського Майдану із рядом відділів від кухонного до креативного.
 |
 |
 |
Ведуча Львівського Майдану Ольга Лозинська Перед інтерв’ю з Ольгою Лозинською,
Фото з особистого архіву Ольги Лозинської 23 липня 2015 року, ЛДТРК
(зліва направо Марта Дармограй,
Ольга Лозинська, Олена Лукачук)
Фото з особистого архіву Олени Лукачук
«Штаб Львівського Майдану, то було дуже випадкове явище, тобто як воно формувалось я навіть не можу сказати, я просто пам’ятаю, що я в якийсь день просто прийшла, там 22–23 листопада, на проспект Свободи і побачила, що кілька моїх знайомих вони займаються якоюсь дивною роботою. Один складає намет, хтось там щось ще. Ти не розумієш що то має бути, але вже через півгодини вимальовується картина: вже стоїть намет, на ньому пише «Львівський Євромайдан», починається збиратись охорона зі своїх людей. Тобто там дуже багато було серед молоді дуже активних студентів, які були там і багато з них був у різних рухах, які були у Львові, то була дуже активна молодь і так от за один день визрів цей штаб і кожен мав свою позицію. […] Це були настільки прекрасні, креативні люди, які дійсно віддавали весь свій час і багато-хто з них дуже проблемно закрив сесію, тому що це були все студенти практично. Вони віддавали всі свої кишенькові гроші, всю свою фантазію, весь свій час, щоб сидіти, придумувати, робити і контактувати»(з інтерв’ю з Ольгою Лозинською, зап. 23 липня 2015 р.у м. Львові).
Львів’яни завжди вражали відданістю своїй справі, пов’язаній із майбутнім України. Погоджуюсь, байдужих вистачає і в цьому місті, однак захоплюватись теж є ким. Рушіями такої позиції є осмислення сучасниками бренду культурної столиці, а також прагнення змін і оновлень у прикордонному місті, яке є частиною України й розташоване в «майже Європі», тому публічні виступи на львівській сцені завжди регламентувались і продумувались, в міру надходження інформації та її осмислення широким загалом.
Обговорення програми заходів на сцені Львівського Майдану
(зліва направо Софія Федина, Уляна Мороз, Роман Брезіцький)
Фото з особистого архіву Ігоря Боднара
«З самого початку, коли почався Майдан, я ходила з немовлям своїм півторарічним у візочку і думала: «Ах, чому я не можу взяти в цьому участі?». Мар’яна П’єцух зробила «Бейбі Майдан» і ми всі з тарахкальцями поїхали до Сала під обласну адміністрацію. І кожного разу, повертаючись попри студентський Майдан, ну не можу я, бо в мене двоє дітей малих і то ще у візочку, як я можу їм допомогти? Я не можу їм допомогти. І тут десь середа – четвер першого тижня, дивлюсь Софійка горло здерла, студенти бідні бігають. Та я думаю, от підійду й просто запитаюсь, може я зможу чимось допомогти на відстані, може є щось, якісь матеріали підготувати, бо сидіти я тут не можу. Я заходжу і вони починають: «Так заходьте!!! Ось те-та-те», а я кажу, почекайте, я хоч дитину десь лишу, Ви не можете мені так відразу якусь роботу дати. Давайте за дві години зустрінемось там чи завтра. Тоді я прийшла сама, а дивлюсь студенти потомлені, хтось спати хоче, хтось їсти, та й думаю ну там два дні й прошу маму взяти відпустку на тих два дні й посидіти з дітьми, а я тих два дні четвер і п’ятниця, то вже не так багато. У п’ятницю ж усе буде добре вже. І я спробувала їм допомогти, принаймні там той натовп за сценою розгрібати, бо ж всі хочуть виступати й то все треба було якось там синхронізувати: віршик-пісенька, ненабагато й незамало, прослухати хто що там, наскільки це можливо було подивитись і тут в п’ятницю ввечері я кажу, що всім дякую, Ви всі молодці, але я мушу вертатись до своїх обов’язків. Звісно після побиття я зранку вже була на Майдані, давайте всі до роботи! І от з’явились в Інтернеті ті відео з побиття й постало питання: «Чи їх пускати в ефір зі сцени нон-стоп? Бо багато хто не мав інтернету і люди мали б знати, що відбулось у Києві, чи все-таки озлобить людей і того робити не варто, адже для нас було дуже важливим не злити людей, не викликати тої агресії, щоб люди не йшли бити. Ми не знали чим це закінчиться, ми хотіли доброго Майдану»(з інтерв’ю з Уляною Мороз, зап. 4 серпня 2015 р.у м. Львові).
Координатори Львівського Євромайдану переймались внутрішнім станом жителів міста й околиць, про що завжди ділились у спогадах, наголошуючи, що першорядними для них було кілька завдань: підтримка Київського Майдану, недопущення будь-яких провокацій та політичних піар-акцій у місті й населених пунктах області, формування адекватних і неагресивних поглядів тогочасних активістів Львівського Євромайдану, спроби колективного осмислення подій, які відбувались у той час, шляхом проведення різноманітних акцій та флешмобів.
 |
 |
Марта Дармограй, студентка, громадська Запис інтерв’ю з активісткою Мартою Дармограй
діячка та активістка Львівського 31 серпня 2015 року, ЛДТРК
Євромайдану (зліва направо Марта Дармограй, Олена Лукачук)
Фото з особистого архіву Марти Дармограй Фото з особистого архіву Олени Лукачук
«Щоб трішки розрядити напружену атмосферу, Львівський Євромайдан став ініціатором акції «Відпусти емоції в небо», організатором якої була особисто я з подругами Галиною Рум’янцевою і Тетяною Новак. З 12:00 до 16:00 всі-всі євромайданівці мали змогу висловити все, що наболіло їм за останній період. На невеличкому аркуші паперу кожен писав свою думку, враження чи побажання для української влади. Багато людей виявило велике бажання висловити свій коментар до подій, що відбуваються зараз в країні. Їхнє обурення потрібно виставити на загал, бо ж не можна тримати все в собі. Люди хотіли висловити те, що в них всередині. Ми якраз надавали їм цей шанс. Для людей ця акція стала своєрідним психологічним полегшенням. В цей період було три скриньки, в які люди кидали свої емоції, вилиті на папері. Писали, здебільшого, про владу, про «азірівку», дехто скаржився на особисте наболіле, тобто те, що накипіло в душі. Люди бувають різні і несуть вони з собою теж різні емоції. Не обійшлося і без нецензурної лексики. Після 16-тої години того ж дня всі обурення та емоції на аркушах зібрали в один пакет та відпустили в небо, прив’язавши до 50-ти повітряних кульок. Відпустити емоції вдалося не з першого разу, а лиш з третього. Напевно, вони не хотіли покидати теплу львівську атмосферу Євромайдану» (з інтерв’ю з Мартою Дармограй, зап. 31 серпня 2015 р.у м. Львові).
Опорою й опікою львівських майданівців виступила церква. Представники різних конфесій по кілька разів на день приходили на сцену міста й відправляли Божественні літургії, читали молебні, виголошували проповіді, молились за всіх учасників протестних акцій по обидві сторони барикад та розмовляли зі всіма охочими, допомагали продуктами, теплими речами, нічлігом. Метою діяльності священнослужителів на Майдані у Львові та інших населених пунктах було надати духовну підтримку всім потребуючим, закликати до мирного вирішення всіх проблем та захисту кожного.
Запис інтерв’ю з о. Пантелеймоном (Михайлом) Саламахою, ЧСВВ,
13 липня 2015 року, ЛДТРК
(зліва направо о. Пантелеймон (Михайло) Саламаха, ЧСВВ, Олена Лукачук)
Фото з особистого архіву Олени Лукачук
«Коли почались ці протестні акції, то ми відразу до них долучились. Представники нашого Чину були у Львові та в Києві, бо в Києві ми маємо свій монастир, де є мої співбрати і будівля нашого монастиря стала певним пристановищем для людей, які могли в ті холодні ночі там відпочити. Наш монастир став лікарнею навіть, своєрідною психотерапією для людей в тому часі. […] Людям, які приходили до наших монастирів від Львова аж до Донецька надавалась в особливий спосіб, окрім гарячої їжі, теплих речей та нічлігу, духовна підтримка, оскільки вони постійно запитували у священнослужителів: «Чому таке відбувається в державі? Чим і як це можна зупинити?» і мої співбрати розмовляли з ними й пояснювали, як могли, про те, що відбувається довкола і я мушу наголосити, що саме в цей непевний час дуже багато людей повірили в Бога, навернулись до Божого слова й прийняли його в своєму серці, виявивши бажання посповідатись й стати учасником Божественної літургії. Участь на Майдані була молитовна. Ми завжди розпочинали молебнем до Матері Божої, намагались підтримувати не тільки молитвою, але й проповіддю, а також приватними розмовами з усіма, хто звертався й приходив до мене та наших священиків» (з інтерв’ю з о. Пантелеймоном (Михайлом) Саламахою, ЧСВВ, зап. 13 липня 2015 р. у м. Львові).
Феномен Львівського Євромайдану полягає у тому, що він складався з двох частин місцевої та столичноїз ідеологічним та ресурсним підґрунтям. Перше полягало в сукупності публічної позиції львів’ян у розвитку демократичної країни із розширенням напрямів співпраці з країнами ЄС та НАТО, а друге – в злагодженій ротації протестуючих у м. Києві та регулярному постачанні волонтерами продуктів, медикаментів і теплих речей для майданівців, які збирали по населених пунктах області. Вклад львів’ян і жителів області в Революцію гідності 2013–2014 рр. недооцінити важко, але задокументувати варто, тому записи про їхню участь у протестних акціях й проводяться за підтримки даного проекту. Респонденти відразу й щиро погоджуються на пропозиції поділитись спогадами з дослідниками усної історії, а їх оповіді беззаперечно є відвертими й насиченими емоціями та відчуттями того часу.
У своїх розповідях оповідачі настільки акцентують увагу на впливі й враженнях, пов’язаних зі столичним Майданом, що Львівський чи інший регіональний протестний осередок, залишається доволі другорядним і малозначним явищем у їхніх спогадах («У Миколаєві просто не було що робити» (з інтерв’ю з Михайлом Галущаком, зап. 13 липня 2015 р. у м. Львові); «Щовечора на центральній площі нашого міста Яворова ми з усіма бажаючими збирались на вечірню молитву, а потім готували передачі на Київ: збирали одяг, їжу, кошти, відправляли людей» (з інтерв’ю з Павлом Бакунцем, зап. 14 липня 2015 р. у м. Львові), «Я відразу розумів, що треба їхати з Дрогобича на Київ, бо лише там ми щось зможемо зробити» (з інтерв’ю з Левом Скопом, зап. 3 серпня 2015 р. у м. Львові), «Причому найбільш талановиті активісти відразу їхали до Києва, їх поглинала столиця, але Львівський Майдан мав теж бути, він допомагав і таки допоміг…» (з інтерв’ю з Уляною Мороз, зап. 4 серпня 2015 р. у м. Львові).
Окремою складовою історій респондентів виступає просторове бачення протестних акцій, стирання активних і не менш важливих публічних заходів у регіонах критерієм «столичності». Записи інтерв’ю з громадсько-політичними діячами з регіонів дозволяють відтворити події в районних центрах, містах та селах Львівщини й констатувати, що й там відбувалось щотижня віче громади, щовечора збори жителів на центральній площі міста, де обговорювались топ-новини дня та спільно молились за добробут і мир в Україні.
 |
 |
Мітинг на підтримку вступу України в Запис інтерв’ю з українським політиком
Євросоюз учнів гімназії ім. Осипа Павлом Бакунцем 14 липня 2015 року, ЛДТРК
Маковея м. Яворова (зліва направо Павло Бакунець, Ірина Деревчук,
Фото взято з офіційного сайту Олена Лукачук)
гімназії ім. Осипа Маковея м. Яворова Фото з особистого архіву Олени Лукачук
«В нас, в нашій міській раді також було те, що люди почали обурюватись на діяльність міської ради, чому роздавали земельні ділянки до того, я вже говорю протягом кількох тижнів після того страшного дня, коли побили студентів. Почалися такі офіційні заяви щодо поганої, недоброї діяльності міської ради, почалися акції протесту школярів, працівників, всі виходили під міліцію, тож кожен наступний день була якась акція протесту біля якоїсь держустанови, райдержадміністрації. Я пам’ятаю як вийшли всі учні, в школах не дозволяли, а я працював з молоддю по громадській організації і мені дзвонить начальник міліції, директори шкіл: «Павло, будь ласка, йди забери дітей від райдержадміністрації, бо там зараз акція протесту. Всі мали забігти, зірвати всюди портрети президента тоді чинного, а не було дозволено. Міліція тоді дуже видзвонювала, напевно з області дзвонили в район, а районні дзвонили до керівників шкіл і були такі. Тоді пам’ятаю, що в середину діти не заходили в адміністрацію. Це був великий такий протест, акція протесту біля райдержадміністрації. Ми з дітьми домовились, що ми то зробимо в культурний європейський спосіб – проведемо флешмоб у чергову неділю, котра там мала прийти. І от в неділю, то по соцмережах у нас в місті легко розповсюдилося, в цю неділю, незважаючи на величезний мороз, на площу Ринок прийшла величезна маса дітей шкільного віку, студентів, котрі були в місті, та зі старшого покоління теж прийшло багато людей. Ми підготували танцювальний флешмоб провели його на нашій місцевій площі і зробили ще й відеозапис цього флешмобу. Потім він розповсюджувався дуже в соцмережах. Я таким чином намагався дітям пояснити, що нам не треба йти кричати з палками під держустановами, ми можемо у свій особливий спосіб, бо ми там на флешмобі показували різні жести різним провладним структурам і особам і кажу, що таким чином дійде наша думка швидше до Києва, аніж махати палицями. Та й думаю молоді не треба, особливо дітям, в таких жорстоких акціях протесту брати участь»(з інтерв’ю з Павлом Бакунцем, зап. 14 липня 2015 р. у м. Львові).
Більшість опитаних вважає Майдан незакінченим, вбачаючи його продовження у збройному конфлікті на сході України, що обумовлює складність об’єктивної оцінки подій листопада 2013 р. – лютого 2014 р. Записи свідчень про Майдан є затребувані, як і життєві історії оповідачів, які після пережитого стали активними волонтерами й допомагають воїнам-учасникам антитерористичної операції на сході України.
У рамках заходів ХХІІ Форуму видавців у м. Львові відбулась перша презентація проекту «Майдан: усна історія». Координатор проекту Тетяна Ковтунович, співробітник Українського інституту національної пам’яті, ознайомила львівську громадськість із задумом та результатами роботи науковців із різних регіонів України, які збирають свідчення очевидців та спостерігачів протесних акцій 2013–2014 рр. Свою розповідь дослідниця завершила публічним показом присутнім 15-хвилинного запису сюжетів із відеодокументів, зібраних у м. Києві, який не залишив байдужим до пережитого жодного з присутніх.
Про записи спогадів з львів’янами та жителями області розповіли Галина Боднар та Олена Лукачук, які запросили на презентацію проекту своїх оповідачів пароха Майдану о. Михайла Димида, «Щита» Майдану, іконописця Лева Скопа та ведучу Львівського Майдану Ольгу Лозинську. Гості заходу описали свою участь у протестних акціях, подискутували про значення тих подій для сьогоденної ситуації в Україні. Оповідь кожного гостя супроводжувалась персональною мультимедійною презентацією, в якій було зібрано світлини з їхнього майданівського життя, а також цитати із записаного раніше інтерв’ю.
Після презентації проекту «Майдан: усна історія», 10 вересня 2015 року, (м. Львів)
(зліва направо Андрій Скоп, Галина Боднар, Тетяна Ковтунович, Олена Лукачук, Лев Скоп, Ольга Лозинська, Марта Дармограй, о. Михайло Димид, Любов Савицька).
Фото з особистого архіву Олени Лукачук
Олена Лукачук,
канд. іст. наук, молодший науковий співробітник
відділу новітньої історії
Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України