17-18 вересня 2015 р. у Лодзі відбулась міжнародна конференція “Усна історія у Центрально-Східній Європі: сучасна дослідницька тематика, виклики та особливості”, яка зібрала понад 60 дослідників з Польщі, України, Чехії, Словаччини, Білорусі, Росії, Румунії, Німеччини, США, Ізраїлю та Нідерландів. Її співорганізували відділ соціології культури Лодзького університету, Польська асоціація усної історії та Інститут філософії та соціології ПАН за сприяння Української та Чеської асоціацій усної історії.
Під час дискусії «Усна історія у Польщі».
Зліва направо: Кая Кажмєрська, Марта Курковська-Будзан, Анна Вилегала, Пйотр Філіпковський, Марцін Яжонбек, Йоанна Вавжиняк (18 вересня 2015 року)
Як ключові доповідачі на конференцію були запрошені Александр фон Плато (Німеччина) та Мірослав Ванек (Чехія). Професор фон Плато свій виступ розпочав із спогадів про інституціоналізацію усної історії на пострадянському просторі, а згодом перейшов до представлення деяких проблем, з якими зараз зіткнулися усні історики Західної Європи. Серед них: врахування ролі держави як у дослідницькій практиці, так і вформуванні людських спогадів; акцентування виключно на досвідах “однієї сторони” (наприклад, жертв режимів або активістів) і уникнення тем, присвячених життєвим історіям звичайних обивателів. Загалом, спроба визначити, ким є оця “звичайна” людина, проходила лейтмотивом через низку секцій. Нарешті, професор фон Плато зазначив, що у Німеччині серед усних істориків та оповідачів досі існує страх натрапити у розповідях на “скелети у шафі”, особливо ті, що пов’язані з націонал-соціалізмом.
Професор Александр фон Плато (17 вересня 2015 року)
Наступного дня Мірослав Ванек розповів про появу усної історії у Чехії, яка, на відміну від Польщі (де перші проекти були реалізовані в рамках неурядових організацій), виникла та активно розвивалась у рамках академії, що значною мірою визначило її науковий статус. Професор Ванек також наголосив, що існуючий у Центрально-Східній Європі “кордон” між академією та публікою можна і потрібно подолати.
Професор Мірослав Ванек (18 вересня 2015 року)
Насичена програма конференції змушувала постійно робити вибір між секціями, тож мої враження не зможуть повністю передати усю різноманітність тем, які презентували та обговорювали учасники. Зупинюся лише на окремих моментах, які можуть спровокувати подальші дискусії. З усіма ж резюме виступів можна ознайомитися за посиланням (http://zaigs.uni.lodz.pl/pliki/oral.pdf).
“Усна історія значно більше стосується етики, аніж знання”, – розпочав свій виступ Пйотр Філіпковський. Згодом, під час дискусії про усну історію у Польщі, Марта Курковська-Будзан зазначила, що поняття “свідок” є дуже емоційно забарвленим, адже воно стосується не лише відтворення у розповіді фактів, а й забезпечення завдяки їй справедливості. Надання голосу тим, хто його раніше не мав – завжди етично і політично забарвлена дія. Загалом, політика значною мірою може впливати на реалізацію дослідження. Так Мартін-Олександр Кислий вказав на існування серйозного виклику в роботі усного історика на окупованій території у Криму: “[Для кримських татар] говорити про минуле – це говорити про теперішнє”. Ця теза значною мірою відображає не лише його дослідження, а й специфіку усної історії загалом. Окрім цього, політична кон’юнктура, державне фінансування окремих тем, специфіка прийняття рішень грантодавцями багато у чому визначають тематику наукового пошуку в середовищі усної історії.
Під час конференції учасники обговорили і те, якими є особливості функціонування усної історії у науковому академічному середовищі та в сфері неурядових громадських організацій. Перша характеризується тяглістю та відповідно формуванням масиву джерел, які часто так і залишаються невикористаними. Друга ж продукує велику кількість проектів, які не є сталими у своєму розвитку (вони завершуються один за одним і складаються до коробок), і зазвичай не рефлексує над власною методологією. Спільним знаменником усіх дискусій було те, що необхідно долати дихотомію академічне/публічне через інтегрування науки у громадські проекти і запозичення громадськими ініціативами напрацювань академії. Це допоможе уникнути повторюваності досліджень і зробить усну історію більш “видимою” у суспільстві.
Методологічні дискусії стосувалися і того, що усна історія, навіть маючи велику кількість джерел, досі не створила цілісної розповіді про минуле і продукує лише вузько спеціалізовані дослідження, тож вона не підважує існуючі історичні метанаритиви. Це частково пов’язано з особливостями освіти усних істориків – основна увага під час навчання зосереджена на тому, як зробити інтерв’ю, проте як його аналізувати часто лишається за дужками. Відсутність “позитивістського” ґрунту під ногами дослідників вкотре ставить питання довіри до свідчень, і як наслідок– конструювання історій на основі спогадів. Зазвичай розповіді очевидців виступають у якості додаткового джерела, яке постійно потрібно “підтверджувати” у традиційний архівний спосіб. У той же час, Микола Боровик помітив цікаву тенденцію: студенти більше довіряють слову оповідача, аніж тому, що їм розповідають на лекціях. Саме тому довіра (між інтерв’юером і оповідачем, між дослідником і свідченням, між читачем і текстом), як і відповідальність вченого є невід’ємними частинами роботи тих, хто використовує усну історію.
Ще одна з проблем, яка була артикульована на конференції – розмитість ідентичності усного історика. Зазвичай вона існує як надбудова до ідентичності соціолога, історика, етнографа. Проте це скоріше варто сприймати як перевагу, адже така ситуація відкриває можливості реальної, а не декларативної міждисциплінартності.
Нарешті, учасники конференції намагалися знайти відповідь на запитання: як усна історія може комунікувати з ширшою неакадемічною аудиторією? Її публічна роль може бути реалізована через незалежні ініціативи, виставкові та освітні проекти, телевізійні програми, щоправда, кожен із цих форматів потребує як юридично, так і технологічно виваженого підходу. Ще одне рішення, яке виникло і під час обговорень на секціях, і було продемонстровано на практиці – розмова з публікою через театр. Моновистава Джейн Арнфілд “Олов’яний перстень” на основі спогадів Зденки Фантлової, яка пережила Голокост, не залишала байдужим і яскраво продемонструвала можливості передачі свідчень очевидців мовою театру.
Конференція у Лодзі вкотре озвучила низку важливих для усної історії запитань, які є так само актуальними і для українського контексту. Конференція, яка відбудеться в Одесі 8-9 жовтня цього року, може продовжити і розвинути розпочаті дискусії.
Наталя Отріщенко, магістр соціології, аспірантка Інституту соціології НАН України, співробітниця Центру міської історії (Львів)