У листопаді 2023 року відбулась чергова щорічна конференція Асоціації слов’янських, східноєвропейських та євразійських студій (ASEEES), в якій взяли участь члени Української асоціації усної історії. Тема конференції “Деколонізація” привернула увагу багатьох дослідників та посилила голоси про Україну та з України.
На конференції було організовано круглий стіл «Будувати дім у мирний і воєнний час: розповідь про українське переміщення, втрати та стійкість», в якому взяли участь Елеонора Нарвселіус, Наталія Ханенко-Фрізен та Оксана Кузьменко. Головувала антрополог Аліна Добошевська (Ягелонський ун-т, Польща), дискутанткою була докторка соціології Олена Стрельник (Технічний Ун-т, Мюнхен).
Докторка Елеонора Нарвселіус (Лундський Ун-т, Швеція) у доповіді «Українці Вроцлава: Додому в часи миру та війни» презентувала результати триваючого дослідницького проєкту «Making it Home: An Aesthetic Methodological Contribution to the Study of Migrant Home-Making and Politics of Integration». Вона окреслила головну проблематику у баченні дому та стратегій його облаштування серед українців, які з початком війни опинилися у Вроцлаві. Місто привернуло міжнародну увагу через факт прийняття виняткової кількості українських біженців. У дослідженні було висвітлено аналіз 10 фокус-груп та концептуальна основа, спеціально розроблена для проєкту. Теоретико-методологічний інструментарій, запропонований доповідачкою, може бути продуктивним для продовження досліджень в інших польських містах, де відбулися схожі демографічні зміни та є відчутними їхні наслідки.
У доповіді «Через океан: українські переміщені особи в Канаді говорять про дім» докторка Наталія Ханенко-Фрізен (Альбертський Ун-т, Канада) презентувала результати іншого важливого усноісторичного дослідження «Відтворити дім у мирний та воєнний час: українські переселенці в Канаді». У межах цього проєкту, який започаткувала та яким керує директорка Канадського інституту українських студій, вивчався досвід новоприбулих до Канади українців (на підставі канадсько-української візи за програмою «Дозвіл на екстрену подорож» (CUAET)). У дослідженні було взято до уваги різні аспекти взаємодії мігрантів з канадцями та українцями Канади. Доповідачка презентувала перед аудиторією аналітичну картину низки записаних відеоінтерв’ю: їхній зміст, наративні стратегії. У методологічному фокусі низка проблем, зокрема аспект позиціонування дослідження, конструктивне для віднайдення нових сенсів «дому», а саме: що він означає для тих, хто його вимушено покинув через війну, і як змінюються відчуття дому в час біженства та адаптації. На думку доповідачки, дуже важливим для інтеграції українців в новому канадійському просторі є оцінка середовища країни, яка прийняла новоприбулих. Ще однією дослідницькою рамкою, яка обговорювалась у доповіді, була проблема вивчення деталей процесу переосмислення теми «втеча з дому», що впливає на еволюцію розуміння матеріального і символічного дому новоприбулих українців.
Інший ракурс вивчення проблематики «дому» у час війни презентувала докторка філології Оксана Кузьменко (Ін-т народознавства НАН, Україна), доповідь якої «Де є мій дім?»: війна і втрачений український дім», відображала автоетнографічний підхід та досвід спільного проживання з внутрішньо переміщеними особами у власному помешканні у Львові, який став тимчасовим прихистком чи транзитним містом для кількох сотень тисяч осіб. Основним джерелом для висновків про традиційно-символічні конотації дому слугували персональні жіночі наративи біженок, анкетні відповіді ВПО та структурно-семантичний аналіз автобіографічної оповіді жінки з Харкова про пережите нею у перші тижні повномасштабного вторгнення й згодом осмислене (через півтора року війни). Нарація розглядається не тільки як цілісний твір історичного змісту з елементами фольклорних знань про війну, але й як спосіб проговорення та прийняття травми, здобутої у різних воєнних просторах і локусах (від бомбосховища до квартири, де прожило кілька поколінь). Обговорювалися питання «жіночого» і «чоловічого» текстів, проблема «повноти» відображення досвідів війни, особливостей вербалізації образів «чужого» дому, який не має чіткого окреслення у порівнянні із «своїм» домом, семантика якого корелює з традиційними символічними поняттями (дім – це сім’я, діти, праця, Україна). Більше рефлексій викликано негативним досвідом війни. На їхній основі оповідачі вибудовують нову ієрархію множинності значень (дім – мішень, руїна, місце помсти) та сучасний патерн «дому» у війні – як невизначене та змінюване місця життя.
Докторка Юлія Скубицька також взяла участь у двох секціях конференції. Перша була присвячена ролі музеїв в публічному просторі. Пані Скубицька поділилася своїм досвідом роботи в якості директорки Музею воєнного дитинства в Україні та закликала колег приділяти більше уваги потенціалу музеїв як просторів, в яких можна піднімати і обговорювати суспільно важливі і складні питання, в тому числі питання досвіду війни. Друга секція, в якій взяла участь пані Скубицька, була присвячена гендерним нормам і пов’язаним з ними перформативним практикам, що були встановлені і розвивалися на теренах Радянської України та Німецької Демократичної Республіки. У межах своєї доповіді, Юлія Скубицька проаналізувала серію інтерв’ю, присвячених досвіду дівчат-підлітків в Радянській Україні, та дійшла висновку, що радянська влада та педагогічна спільнота уникали тем і питань, пов’язаних зі змінами і потребами дівчат-підлітків, що, водночас, не знімало з них вимог відповідати стандартам жіночності, притаманним радянському суспільству.
