Новини
  Анонси/оголошення

Конференції УАУІ

Академічне життя

Нові книжки

 
  Публікації
  За участі/підтримки УАУІ

Публікації членів УАУІ

Усні історії

Практикум

 
  Проекти
  За участі/підтримки УАУІ

Проекти членів УАУІ

Центри усної історії

 
 
  Буськ-Красне

Бердичів

Київ

Тернопіль

Львів

 
  Члени
  Члени Асоціації

Статут

Форма заяви

 
  Ресурси
  Асоціації усної історії

Бібліографія

Етика і копірайтинг

Цитатник

 
  Знайдіть нас у Facebook
 
 

Частина перша міжнародного проекту "Вільча - переселене село" 

З 02 по 11 вересня 2017 року відбулася перша частина спільного проекту Чорнобильської історичної майстерні, Рурського університету у Бохумі (Німеччина) та Української асоціації усної історії «Вільча – переселене село». Проект ставить собі за мету дослідити досвід переселення із Чорнобильської зони відчуження та Донбасу і Криму. Фокусом польових досліджень було обрано смт Вільча Вовчанського району Харківської області, яке було засновано у 1992 для прийняття переселенців смт Вільча Поліського району Київської області та людей із інших населених пунктів, які опинилися у Чорнобильскій зоні відчуження. Крім цього, із анексією Криму та початком військового конфлікту на сході при парафії Покрови Пресвятої Богородиці (Українська греко-католицька церква) почав діяти Центр матері і дитини, який приймає переселенців із зони конфлікту та Криму. Координаторками проекту «Вільча – переселене село» виступили Вікторія Науменко, Світлана Телуха та Олена Петренко. Група учасників складається із німецьких та українських студентів.

Проект розпочався із візиту до Національного музею «Чорнобиль» у Києві. Після цього група приїхала до Харкова, де проходила теоретична частина проекту: Гелінада Грінченко провела воркшоп із усної історії, а Дмитро Коновалов – із документального кіно. У Харкові учасники проекту ближче познайомилися один з одним та поділилися на пари. Кожна пара складається з представника німецької та української сторін, які разом зібрали матеріал і зараз опрацьовують його для публікації.

Окрім теоретичних занять у Харкові, група також побувала у Святогірську у БФ «Слов’янське серце», яке опікується громадою ВПО у місті.

 Після планування та навчання, група нарешті приїхала до Вільчі, де всі учасники були поселені в місцевих родинах. Під час перебування у селищі, кожен з німецько-українських тандемів записав як мінімум один-два інтерв’ю з переселенцями з Чорнобильскої зони відчуження або з ВПО з Донбасу та Криму. Окрім самого дослідження учасники встигли подружитися з родинами, послухати місцевий ансамбль та почути безліч спогадів та історій. Прощались всі вже як рідні.

Проект «Вільча – переселене село» не закінчується на польових дослідженнях, і зараз учасники зайняті опрацюванням матеріалу. У березні група вже зустрінеться знов, на цей раз у Бохумі (Німеччина), де завершить роботу над записаним відеоматеріалом та підведе підсумки проекту.

У плани проекту входить друк збірки спогадів вільчан і подальша співпраця із жителями селища.

Моя особиста Вільча

У Вільчі я жила у родині Алли та Олександра Бурби. Зі мною також жила дівчина з Німеччини, яка зовсім не говорила українською чи російською. Цікаво, що мовний бар’єр не завадив спілкуванню родини із зарубіжною гостею. Декілька разів моя сусідка була вдома без мене (тобто без перекладача), а потім розповідала мені, що дізналася про родину, а Алла та Олександр підтверджували всі деталі. Коли ми говоримо про переселення і труднощі адаптації, то часто чуємо історії, що людей не дуже добре прийняли на новій землі -  однією з найбільших проблем є іншування. Тому, для мене, можливість порозуміння німкенні з українською родиною без мови символічно підкреслює штучність відмінностей, які ніби-то розділяють нас. А власне метою будь-якого усноісторичного проекту є подолання іншування.

(на фото: Демет з Німеччини, Інна з синами (донька Алли та Олександра), Станіслава Петрівна Мацапура та Алла Іванівна Бурба)

Окрім Алли та Олександра Бурби, які прийняли нас, як рідних, нам також пощастило познайомитися зі Станіславою Петрівною Мацапурою, мамою Алли Іванівни. Станіслава Петрівна народилася в Казахстані, куди вислали її тата Карла та маму Камілу. У Казахстані Станіслава Петрівна вийшла заміж за українця і повернулася на батьківщину мами (мама була родом з Житомирщини). До і після аварії вона жила в селі Романівка (Орджонікідзе) Київської області. Романівка не потрапила в зону відчуження, яка починається одразу за останнім городом села, тому після аварії Станіславу Петрівну не переселили, вона сама приймала в себе декілька родин з Прип’яті. Лише декілька років тому її забрала до себе на нову Вільчу донька Алла. В день нашого від’їзду Станіслава Петрівна одягнула красиву жовту сукню для фото і заспівала народних пісень. Вона пожалілася, що на новій Вільчі ні в сукні нема куди сходити, ні пісень нема таких, як були на Поліссі. На спів Станіславни Петрівни прийшла онука Інна: «Ніколи не чула, як бабуся співає». А я слухала і думала: як же ці пісні перевозяться і мандрують з місця на місце: з Житомирщини до Казахстану, до Київщини, до Харківщини. Так і виходить, що історія роду написана у переселеннях, де пісня – це все, що ти можеш взяти з собою.

(на фото: Станіслава Петрівна Мацапура)

Окрім родини, в якій я жила, я зустрілася ще з багатьмя прекрасними вільчанами. Селище мене вразило відкритістю. Всі знають один одного, двері не зачиняються і у кожному домі нас приймали дуже тепло.

Під час інтерв’ю мені особисто хотілося сфокусуватися не лише на 1986 році, хоча, звісно, цей рік не оминеш й у біографії окремого вільчанина, і в історії села, а й дізнатися більше про стару Вільчу і життя людей у ній до аварії. Так як потрапити до старої Вільчі зараз дуже важко, я просила своїх оповідачів намалювати мені карту свого рідного села. А поки людина малювала, пам’ять оживляла вулиці і будинки, збережені лише у снах. На фото задокументований процес створення карти Вільчі Маєю Борисівною Юрковською. Малювання відбулося у саду навколо її хати, і під час процесу були присутні брат, чоловік та інші рідні Майі Борисівни. Всі активно коментували і колективно згадували назви вулиць і доріг.  Часом спогади розходилися, і починалася жвава дискусія. Так стара Вільча оживала і виростала з цього колективного згадування, а я гуляла її вулицями разом з оповідачами.

В разі прикладу намальованих карт, я надаю фото двох карт Тетяни Романівни Семенчук. Тетяна Романівна народилася в Вільчі, а працювала в Прип’яті, де її і застала аварія.

 

Ще лишилося багато вражень і спогадів від Вільчі, але головне, що я хочу туди повернутися. Сподіваюсь, що це буде дуже скоро!

Дар’я Цимбалюк

 

  Останні матеріали:

Красне — вузлова станція переселень (2012 р.)
Вільча - переселене село
Участь УАУІ у зйомках документального фільму про історію та партнерство між містами Зінген (Хоентвіль), Німеччина, та райцентром Кобеляки Полтавської області
Проект “Вільча - переселене село”
Усна історія та гуманітаристика: з досвіду діяльності Української асоціації усної історії
  Найбільше читають:

В горах Афгана… / Н. В. Бривко (вступ. сл.). – Донецк: ООО «Східний видавничий дім», 2014. – 274 с.
Джерела пам’яті. Історико-краєзнавчий альманах. Випуск 3: «Та не дарма були ми на землі…»
Wiktoria Kudela-Świątek. Odpamiętane: o historii mówionej na przykładzie narracji kazachstańskich Polaków o represjach na tle narodowościowym i religijnym. Kraków: Universitas 2013, 372 pp. + CD
A Research Introduction to the Holocaust in the Soviet Union
Call for papers "GALICIA IN MOTION‐ PERCEPTIONS, ENCOUNTERS, ENTANGLEMENTS". Deadline: 15 September 2014
  Резерв

Підписатися на новини
Задати питання
Висловити свою думку
 

  Copyright © Українська асоціація усної історії