Новини
  Анонси/оголошення

Конференції УАУІ

Академічне життя

Нові книжки

 
Публікації
  За участі/підтримки УАУІ

Публікації членів УАУІ

Усні історії

Практикум

 
Проекти
  За участі/підтримки УАУІ

Проекти членів УАУІ

Центри усної історії

 
  Буськ-Красне

Бердичів

Київ

Тернопіль

Львів

 
Члени
  Члени Асоціації

Статут

Форма заяви

 
Ресурси
  Асоціації усної історії

Бібліографія

Етика і копірайтинг

Цитатник

 
  Знайдіть нас у Facebook
 
 

Усна історія та гуманітаристика: з досвіду діяльності Української асоціації усної історії

Успішним результатом роботи чи не кожного академічного осередку залишається проведення наукових форумів та видання фахової літератури. 2016 рік став підсумком десятилітньої роботи Української асоціації усної історії, що завершився проведенням міжнародної наукової конференції «Усна історія в епоху змін: соціальні контексти, суспільно-політичні виклики, академічні стандарти». За сприяння Української асоціації усної історії, Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні, кафедри українознавства Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, Департаменту релігії та культури Саскачеванського Університету (м. Саскатун, Канада), Чорнобильської історичної майстерні (м. Харків, Україна) та Центру міської історії Центрально-Східної Європи (м. Львів, Україна) захід відбувся, як і десять років тому, в м. Харкові.

За цей час записи спогадів очевидців подій поповнились, як тематично зорієнтованими наративами, так і методологічним інструментарієм їх опрацювання. На порядку денному постало не лише як розговорити респондента й отримати інформацію з перших уст, а й використати вдалу стратегію її інтерпретації, введення до наукового й публічного простору, зрештою, співпережиття подій у розмові й залучення ряду постравматичних прийомів потрібних не лише для респондента, а й для інтерв’юера. Збільшення кількості усних істориків та їх наукових доробків, розширення міждисциплінарних підходів та регіональних осередків демонструє зацікавлення усноісторичними дослідженнями, як зі сторони академічної спільноти, так і громадськості. Здобутки й подальші перспективи спільної та індивідуальної роботи усних істориків окреслила під час відкриття конференції Оксана Кісь, заступниця голови УАУІ, озвучивши й привітальне слово від імені Гелінади Грінченко, голови Української асоціації усної історії.

«Як було, як буде і як (не) має бути під час запису інтерв’ю»: роздуми дослідників із-за кордону

Прийнятним для представників академічної спільноти з України стало залучення досвіду запису усних свідчень дослідників із різних країн, тому учасниками усноісторичного форуму стали науковці не лише із різних куточків України, а й з Канади, Литви та Польщі. Конференція розпочалась із доповіді Наталії Ханенко-Фрізен «Усна історія та перезавантаження нації: політика «правди та примирення» в Канаді (2008-)», в якій дослідниця ознайомила присутніх із досвідом проживання в Канаді представників корінних народів, провела паралелі про цілісність їх спільнот та проблеми визнання / зрівняння в правах з іншими національностями, навела причини та приклади співпраці й непорозумінь між різними групами корінних народів у Канаді, ставленням представників органів місцевої влади, висвітлення в регіональних засобах масової інформації.

   

У доповіді прозвучала розповідь про запис life story Арчі, під час якої присутні задумались над віковим критерієм пережиття різних подій, дитячими психологічними травмами, пов’язаними з миттєвою втратою контактів із батьками та вимушеним перебуванням в іншому колективному домі, а також ознайомились із процедурою використання запису усних свідчень очевидців, як доказів у визнанні дискримінаційних дій з боку держави в судовому порядку. Присутнім довелось задуматись про механізми побудови світобачення та бачення власної історії в середовищі індіанських народів, переконатись, що спогади, записані з уст респондентів, можна згодом використати як один із маркерів відновлення соціальної справедливості у ставленні до окремих осіб, офіційно оскарживши ряд замовчуваних раніше злочинів.

   

Натомість голландський радянолог Роберт Ван Ворен у своєму виступі проаналізував використання органами КДБ психіатрії як інструменту придушення інакодумства в Радянському Союзі. Науковець наголосив, що усні свідчення вносять ясність у доступні під грифом «Совершенно секретно» архівні матеріали, які при співставленні джерел дозволяють розібратись, чому жертви психіатричних дослідів відкрито йдуть на пережиття травми у розмові, аніж співробітники лікарень, які зрідка можуть погодитись на запис інтерв’ю. На прикладі життєвої історії рідного дядька поділився з усними істориками проблемами, що виникали під час спілкування з екс-працівниками галузі психіатрії. Роберт ван Ворен акцентував увагу на важливості запису спогадів очевидців подій другої половини ХХ століття, які він використав у підготовці книги «Cold War in Psychiatry: Human Factors, Secret Actors» (Amsterdam, Rodopi, 2010).

   

Використання досвіду колег сприятиме розвитку усноісторичних досліджень у ділянці популяризації суперечливих подій в історії України, а також приверненню уваги громадськості до їх об’єктивного розуміння і тлумачення серед широкого загалу поза межами академічного середовища.

Політика пам’яті як інструмент історичного маркетингу

Однією з проблем, що була винесена на обговорення усними істориками, стала політика пам’яті як національної, так і колективної (наприклад, спільної з територіальними сусідами), що поволі стає одним із механізмів конструювання спогадів про пережите, котрі матимуть вплив не лише на сімейну / родинну історію, а й на розвиток міжнаціональних взаємин. Серед присутніх постало питання про достовірність матеріалів щодо Волинської трагедії 1943 року, яке підняв Ярослав Борщик із Києва. Дослідник озвучив ряд неточностей у співставленні різних джерел, з якими працював, наголосив на людському факторі у доступі до усних записів та проблемах з їх подальшим впровадженням до наукового обігу. Представник Інституту історії України НАНУ акцентував увагу на потребі спільних зусиль гуманітаріїв у пошуку шляхів об’єктивного «примирення» візій українців і поляків.

Підхопила ініціативу пошуку фахової достовірності у суперечливих сторінках історії киянка Оксана Хом’як. Історикиня на прикладі аналізу 37 інтерв’ю з ветеранами 14-ої дивізії Ваффен СС «Галичина» в Україні, Канаді, Британії та США презентувала присутнім приклади прагнень дивізійників глорифікувати та віктимізувати власний воєнний досвід, наголосивши, що інтерпретований оповідачами героїчний дискурс остаточно не вплинув на політику пам’яті в Україні, де їх в окремих середовищах вважають не лише «борцями за волю України», а й «зрадниками», «колабораціоністами» та «воєнними злочинцями». Водночас Оксана Хом’як підмітила тенденцію замовчування ряду пережитого оповідачами, що було пов’язано з особистою травмою вчинення насильницьких дій щодо себе і третіх осіб. Саме ці відчуття й вдалось вловити при використанні усних джерел, які в черговий раз підтвердили, що офіційна та життєва історії не завжди конструюються за єдиним сюжетом.

Досвідом розмов із жінками, які пережили травму сексуального насильства, поділилась із присутніми львівська дослідниця Марта Гавришко, визнавши, що не зі всіма вдається досягнути сприятливого психологічного мікроклімату для відвертих зізнань під час запису інтерв’ю. У доповіді вона виділила кілька найбільш поширених сюжетів у наративах, з якими довелось працювати, серед них: примусова оголеність, домагання, зґвалтування, вагітність і народження дітей внаслідок інтимного контакту за примусом від «чужих», натомість наголосила, що інформація про насильство у сім’ях чи від побратимів замовчується і дотепер. Водночас Марта Гавришко спробувала пояснити, чому про пережите мовчать жінки на прикладі ситуації записаного особисто інтерв’ю крізь чинники власного досвіду та «приписи» політики пам’яті в сучасній Україні.

Аліна Добошевська з Кракова прагнула узагальнити попередніх доповідачів і нагади про їх відповідальність за записані життєві історії своїх героїв на прикладі діяльності неурядової організації Фонд Добра Воля, активісти якої провели 236 інтерв’ю та змонтували 7 документальних фільмів. Доповідачка наголосила на високому ступені довіри оповідачів до інтерв’юерів, які працюватимуть із отриманим візуальним матеріалом у подальшому, а також окреслила можливі етичні та соціально-економічні незручності реалізації подібних проектів (забування про запис на камеру, подальша доля родичів та ін.): «Наші оповідачі розповіли нам свої історії і в подальшому ми є відповідальними за цю інформацію. Ми є їх охоронцями. Не можемо використати цей матеріал так, щоб це могло обурити оповідачів чи щоб вони відчули, що ними маніпулюють».

   

Студії політики пам’яті в сучасній гуманітаристиці є справді новим і цікавим напрямом досліджень, у розвитку якого зацікавлені як політики і громадські активісти, так і фахові історики. Тож дискусії про ймовірні застереження щодо спекулювання життєвими досвідами про минуле – на часі, адже в кожного є власна візія пережитих подій і далеко не всі погоджуються на існування офіційної / колективної пам’яті як єдино правильної. То ж праця у цій галузі акцентує на відповідальності та об’єктивності дослідника при аналізі спогадів та їх поширення серед широкого загалу, не зважаючи на всезагальні державні доктрини та дипломатичні приписи.

Аварія на ЧАЕС: техногенна травма у житті оповідачів

 Окрема панель заходу дозволила об’єднати осіб, які у різний час записували спогади про Чорнобильську катастрофу, та проаналізувати особливості конструювання наративу ліквідаторами і місцевим населенням, якому довелось вимушено змінити місце проживання. Різка зміна усталених укладів повсякденного життя, переїзд в нікуди, невідомість про впливи техногенної катастрофи на здоров’я близьких, зрештою нерозуміння що відбувається вплинули на травматичне пережиття тих подій, про що наголосили всі доповідачі секції «Колективна травма болю як особиста історія: проговорення болю».

   

Микола Бривко, який розпочав цю панель, ознайомив присутніх із наявними публікаціями про аварію на ЧАЕС, виданими в Україні за тридцять років, тенденціями відображення події у пресі та поділився досвідом запису спогадів мешканців Донецької області, на основі яких спробував відтворити процес ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи у баченні локальної спільноти Сніжного. Поволі перебування у 30-метровій зоні відчуження стало буденною роботою для оповідачів, вони пасивно розповідали про будні, згадували про те, що всюди відчувався дух людей, які заснули або зникли ненадовго, чи навіть жартували: «на свій День народження Олег Іванович отримав подарунок від колег – пляшку мінеральної води «Єсентуки-17» й туристичну подорож до Чорнобильської АЕС строком на 12 годин в ролі чергового лікаря». Із наведених М. Бривком цитат з інтерв’ю склалось враження, що окремих елементів замовчування у розповіді про широкомасштабну катастрофу пересічні ліквідатори не мали, навпаки прагнули донести до інших потребу осмислити пережите не крізь призму локального героїзму, а радше досвіду, як вижити у подібній ситуації, адже атомні станції і досі функціонують в Україні.

Вікторія Науменко, співробітник Чорнобильської історичної майстерні у Харкові, поділилась власним досвідом проведення усноісторичного експерименту – запису групового тематичного інтерв’ю із 20 колишніми мешканцями смт. Вільча, що на Київщині, яких було переселено в с. Вільча Харківської області, під час щорічної поїздки до рідної Вільчі, покинутого населеного пункту в Чорнобильській зоні, з метою провідати могили рідних та зустрітись з колишніми односельчанами. Доповідачка наголосила на емоційних переживаннях респондентів, які тривалий час не йшли на розмову, однак при наближенні до місця їх родинної пам’яті таки почали оповідати про те, як їм тут жилось і живеться зараз на Харківщині. Найчастіше згадували про природу, дім, роботу, близьких і знайомих людей. Отримані матеріали можна використати для адаптації сучасних переселенців на території України, які можуть відвідати, однак не можуть повернутись на малу Батьківщину.

Жіночі спогади про перебування в тогочасному Чорнобилі проаналізувала Світлана Телуха (Харків) на основі записів інтерв’ю з ліквідаторками та евакуйованими. Дослідниця спробувала реконструювати соціальну пам’ять про Чорнобиль, використовуючи міркування жінок про методи захисту від радіації, обізнаність щодо наслідків катастрофи, організацію відпочинку ліквідаторів в зоні аварії, побутові моменти облаштування життя в місцях переселення та їхні враження від побаченого на місці техногенної катастрофи в Прип’яті.

   

Досвід пережиття аварії на Чорнобильській АЕС цього року був актуалізований 30-літньою річницею, тому згадали, як це було і наскільки змінився статус «чорнобильця» в Україні практично усі мас-медіа. Виклики сьогоденної України змушують звертатись до досвіду перших переселенців із зони вимушеного відчуження, подолання ними психологічних травм, пов’язаних із різкою зміною місця перебування, непевністю у завтрашньому дні й страхом за рідних, які залишились без даху над головою, – з чим тепер зіштовхуються внутрішньо переміщені особи з Криму й Донбасу, а також слугують здебільшого успішним прикладом подолання соціальної стигматизації в суспільстві.

Згадуючи радянське: про життя, роботу і відпочинок у СРСР

Переосмислення радянського минулого стає все більш затребуваним у сучасній гуманітаристиці, котра, проштовхуючись у публічній простір, мусить реагувати на міфи і реалії повсякдення у Радянському Союзі. Чи не головним помічником у цьому виступають усні історії, записані в очевидців, які з ностальгією згадують про роки своєї молодості, та з перспективи прожитих років аналізують побачене кілька десятків років тому.

Відтворенням дозвілля крізь призму соціотехніки на основі наративів вчителів із галицьких сіл другої половини ХХ ст. займається Оксана Годованська зі Львова, яка й розпочала засідання панелі «Пережити СРСР: будні і свята радянської людини». Доповідачка озвучила бачення «серйозного» дозвілля, під яким розуміє читання книг, що їх випозичали у бібліотеці, та газет, відвідування сільських клубів, участь, а найчастіше організацію, тематичних свят, вечорів, концертів, вистав, переглядів фільмів. В оповідях сільських вчителів О. Годованська підмітила розуміння ними часу, як категорії, що поєднує роботу й відпочинок, а також виділила особливості їх дозвіллєвих практик у порівнянні з видами відпочинку педагогів у місті.

Про потребу осмислення радянського повсякдення з урахуванням психологічних механізмів пристосування людини до життя в тоталітарній державі наголошувала Тіна Полек (Київ). Академічній спільноті для огляду було запропоновано результати дослідження, що базувались на проведенні біографічних інтерв’ю, матеріали яких дозволили прослідкувати стратегії подолання невідповідностей тогочасної радянської дійсності та виявити психологічну реакцію оповідача на виникнення загрози когнітивного дисонансу. Дослідниця поділилась досвідом роботи з емпіричним матеріалом, котрий продемонстрував ставлення інформантів до пережитого, окремі їх зізнання (розуміння суперечностей радянської системи й боязнь публічно висловити думку про це), конформізм, відчуття провини, а також як цей досвід позначився на житті та психологічному здоров’ї респондентів у пострадянський час.

Продовжила міркування про тлумачення радянської дійсності киянка Олена Соболєва, яка на прикладі спогадів вчених-зоологів про організацію науки в радянській і незалежній Україні зіставила проблеми формування наукового етосу, під яким тлумачила «систему ціннісних орієнтирів, особливих норм поведінки вченого та правил, які регулюють наукову діяльність як окремий суспільний інститут та не властиві іншим соціальним системам». Доповідачка констатувала, що оповідачі у своїх спогадах доволі часто апелювали до радянського минулого й чітко було видно їхні спроби переосмислення історичного досвіду, здобутого ще за СРСР, що без сумніву вплинуло на професійну ідентичність сучасних вчених-зоологів.

Харків’янин Андрій Пикало проаналізував оцінки радянського минулого в усних історіях про Голокост в Україні, виділив різницю між ними за віковим і ґендерним чинниками, а також політичними переконаннями. Дослідник спробував виокремити найбільш насичені емоціями сюжети інтерв’ю і в такий спосіб виокремити травматичний досвід спогадів євреїв про пережите, який замовчували раніше й подавали його, послуговуючись пропагандистським кліше «жертва війни – весь радянський народ».

Різні категорії респондентів, як і теми, навколо яких вони конструюють особисті спогади про радянське минуле, показують, що проговорення життя в СРСР і переоцінка тогочасних бачень усього, що відбувалось, відповідно до теперішніх викликів дозволить не лише вберегтись від соціально-побутових та морально-етичних помилок, а й переосмислити ряд подій у контексті індивідуальної та колективної пам’яті окремого народу.

У пошуках своєї локальності

Усні історії жителів окремих місцевостей завжди є цікавими для ознайомлення, адже локальний колорит – легкий для сприйняття та потрібний для оновлення наявних краєзнавчих студій і туристичних маршрутів, при укладенні яких першорядними є свідчення / спогади / відгуки різних людей. Записи усних свідчень у великих і малих локальних спільнотах дозволяють визначити регіональний зріз розуміння ряду суспільно-політичних та соціально-економічних процесів у регіонах, визначити їх особливості, прослідкувати загальні тенденції, використати набутий досвід серед широкого загалу.

   

Одним із найбільш масштабних локальних усноісторичних проектів вважається «Усна історія Степової України», котрий реалізовується з 2000 року співробітниками Запорізького відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України та Інституту усної історії Запорізького національного університету, про здобутки якого розповів Сергій Білівненко (Запоріжжя). Доповідач наголосив, що видання усіх 11-ти томів збірника усних свідчень, окрім текстів, поданих у науково-популярному жанрі, супроводжуються повним транскриптом інтерв’ю, аудіозаписом розповіді та рядом світлин, а також показав присутнім окремі тематичні збірки, підготовлені за матеріалами проведених у регіоні польових експедицій, серед яких – «Усні історії Голодомору на території Степової України: свідчення очевидців та рефлексії нащадків», «Війна, голод, епідемії: людські реакції на нелюдські випробування ХХ-го століття», кілька сюжетів відеофільму «По той бік Дніпра» і відеороликів лауреатів обласного конкурсу «Топоси пам’яті».

   

Євген Луньо зі Львова презентував присутнім проект свого життя “Яворівщина у повстанській боротьбі. Розповіді учасників та очевидцівˮ, наголошуючи на проблемах, з якими зіштовхувався у спробах накласти інструментарій усної історії на фольклористичне дослідження та епічну традицію розповіді інформанта. Протягом двадцяти років роботи науковцем записано інтерв’ю з понад 550 оповідачами-носіями повстанської оповідної традиції у її двох, зрідка трьохпоколінній трансмісії, а також публіковано два томи записів й зібрано матеріалів на 16 книг унікального зібрання свідчень жителів Яворівщини, пов’язаних із повстанською боротьбою в регіоні.

Про реалізацію усноісторичного проекту «Побут та дозвілля населення міст центрального регіону України на матеріалах усноісторичних досліджень» у межах виконання власного дисертаційного дослідження повідомила присутнім Людмила Крива з Умані. Історикиня спробувала на основі свідчень жителів міст Вінницької, Черкаської та Кіровоградської областей відтворити побут і дозвілля містян у 1990-х – початку 2000-х рр. й порівняти його з наявними опублікованими матеріалами, публікаціями у засобах масової інформації й статистичними даними, визначити як матеріальні блага регіону, так і складові ностальгії за минулим.

Залучення методик усної історії до мікроісторичних досліджень є важливим для здійснення результативної краєзнавчої діяльності. Часом дослідник не має необхідних документальних та інших матеріалів, то ж усні джерела стають іноді єдиними і незамінними у справі з’ясування тих питань, що є предметом його зацікавленості. Традиційно усні свідчення використовують для заповнення прогалин чи при уточненні даних історичного минулого краю, району, міста, села, однак протягом останніх кількох років їх залучають і до аналізу теперішнього життя окремої локальної спільноти з метою її безпрограшної модернізації.

Усна історія в середній та вищій школі

Сьогоденні підходи до викладання історії дозволяють використовувати методологічний інструментарій найновіших галузей історичної науки (історія повсякденності, усна історія, публічна історія тощо), акцентувати увагу на міждисциплінарності досліджень та їх потребі, як у стінах вузу, так загальноосвітньої школи. Події останніх десятиліть сприяють запису свідчень очевидців подій та їх подальшій інтерпретації у зіставленні з наведеними сюжетами в підручниках з історії та фахових наукових розвідках, доступних для публічного ознайомлення. Останні сприяють закладенню підвалин для сприятливого розвитку дослідницького хисту молоді, які, записуючи свідчення про окрему історичну подію, стають співавторами джерела й починають його по-іншому трактувати, переосмислюючи прочитане з почутим, спонукатимуть себе до детального вивчення окремої дослідницької проблеми, про яку розмовлятимуть із тим чи іншим героєм епохи ХХ–ХХІ ст.

Про реалізацію в середніх навчальних закладах різних міст України українсько-чеського проекту «Метод усної історії при вивченні новітньої історії в сучасній школі» розповів Юрій Волошин (Полтава). Дослідник констатував, що використання усноісторичного методу в школі дозволяє учням займатися вивченням особистої долі окремих людей, які живуть поряд із ними, долати бар’єри в спілкуванні з представниками старших поколінь, натомість вчителі мають добру нагоду компенсувати доволі сухий і часто перевантажений матеріал шкільної програми своєрідним науково-дослідницьким завданням для школярів, яке більшість із них виконують із задоволенням. Доповідач розповів, що для проведення злагодженої координаційної роботи педагогам було проведено майстер-класи щодо залучення усноісторичних досліджень до навчального процесу й участі в ньому учнів з урахуванням навичок, напрацьованих науковцями й педагогами Чеської Республіки, які були проведені ним разом із Гелінадою Грінченко.

Харків’янка Вікторія Круглова продемонструвала присутнім сюжети із десятків записаних відеоінтерв’ю з випускниками Харківського університету у рамках проекту «Відеоісторія: Університет у моєму житті». Різні епохи, досвід пережитого й мотиви навчання в університеті – доволі слушні для представників теперішнього покоління, які перебувають у роздумах, де і як краще здобувати вищу освіту, чи варто навчатись в університеті рідного міста. То ж успішні життєві історії випускників вузу, оперті на спогади про перебування в своїй alma mater, виступають у наш час чи не найбільш дієвим популяризатором вступної кампанії навчального закладу, підняттям його престижу з-поміж інших університетів.

Включення усної історії до навчального процесу середньої та вищої школи сприятиме удосконаленню практичних навиків як фахівців, так і аматорів цього дослідницького напряму. Проведення практичних семінарів, залучення широкої аудиторії до запису усних історій на належному рівні поволі стає однією з вагомих складових сприятливого розвитку усноісторичних студій. Водночас запис відеоінтерв’ю з урахуванням теперішніх викликів візуальної і цифрової історії, їх використання при підготовці документальних фільмів, тематичних програм та коротких роликів надає записаним у різний спосіб спогадам більш широкі можливості для введення до наукового й публічного обігу.

Усна історія та громадські ініціативи

Практичне застосування академічних ідей, простота в реалізації задумів і ненав’язлива популяризація результатів праці серед широкого загалу – про це спілкувались у Харкові з Тарасом Грицюком (Рівне-Київ), Світланою Арабаджи (Маріуполь), Розою Саркісян (Харків), Тіною Полек (Київ) і Наталею Отріщенко (Львів). Кожен із учасників поділився досвідом реалізації власного проекту, пошуку нових форм комунікування крізь гру, его-документи, театральні постановки тощо із використанням усноісторичних підходів. Серед представлених проектів, рівноцінно новаторських і цікавих, найбільше запам’ятались спостереження Рози Саркісян щодо так званого «театру свідка», де герой і актор поєднувались у виставі. Насамперед йшлось про досвід учасників Революції Гідності, подій на сході України, життєвих історій внутрішньо переміщених осіб (ВПО), які оповідали зі сцени про ними пережите. Обговорення шляхів використання усноісторичних джерел у різних форматах, спроб їх впливу не лише на середовище, в якому вони продукуються, а й на міський простір, в якому побутують, викликало жваву й цікаву дискусію серед присутніх щодо методологічних і етичних засад запису інтерв’ю.

Інтерв’ювання та нові методологічні прийоми дослідження

Як записати усноісторичне інтерв’ю? Як отримати цікаві рефлексії від співрозмовника? В який спосіб можна актуалізувати думки оповідача й направити їх у потрібне досліднику русло? Запитання, що виникають не лише у початківця, а й у фахового усного історика, адже виклики сучасної гуманітаристики сприяють нововведенням і сміливим міждисциплінарним поєднанням, від яких у підсумку виграє будь-яке дослідження.

Досвідом запису спогадів про речі та їх комемораційні особливості розпочав доповідь Альберт Венгер з Дніпра. На прикладі відеозаписів та світлин дослідник продемонстрував, наскільки річ може актуалізувати різні, на перший погляд, «периферійні» сюжети пам’яті оповідача, матеріалізувати минуле в сьогоденному житті. За усноісторичними матеріалами він поділив їх на оригінали і дублікати, прокоментував вплив на конструювання наративу самим оповідачем, а також виділив техніку відтворення інформації щодо окремих подій, пов’язаних із родинною пам’яттю про речі, їх місце і стан збереження.

Дослідниця Оксана Даниленко (Харків) представила власний авторський підхід застосування лінгвоконкліктологічного методу в опрацюванні записів проблемних інтерв’ю, проведених з жителями Львова та Харкова в 2005–2006 рр. В його основі лежало виділення лінгвоконфліктологічних маркерів соціокультурних ідентичностей у мові конфлікту з використанням усноісторичних підходів. Результати дослідження було представлено в монографії під назвою: «Язык конфликта в трансформирующемся обществе: от конструирования истории – к формированию социокультурных идентичностей» (Вильнюс, 2007).

Із прикладами використання усних історій в сучасній українській драматургії ознайомила присутніх Юлія Голоднікова (Київ). Доповідачка виділила кілька функцій, що їх виконують оповіді в театральних проектах, серед яких: збір інформації про персонажів та події, які висвітлюватимуться у виставі, конструювання образу героя, постановка сцен, встановлення діалогу з глядачем, а також наголосила, що усні історії ми можемо використовувати як засіб зміни усталеної у радянський і пострадянський час соціальної поведінки індивідів відповідно до сучасних реалій у суспільстві. Огляд сцен із відеосюжетів різних робіт (включно із документальним кіно) показав, що останні події в країні (Революція Гідності, окупація Криму і збройний конфлікт на сході України) найбільше надаються до осмислення та проговорення їх крізь призму сцени театру.

Використання усноісторичних підходів у різних проектах із залученням широкої участі громадськості ставить перед дослідниками потребу відповідальності перед особами, спогади яких вони використовують у своєму проекті. Оскільки в таких роботах завжди матимуть місце різні ідеологічні маніпуляції (доволі часто приховані і на замовлення), про які варто говорити під час різних групових дискусій, шукати шляхи захисту від них та обов’язково повідомляти інформанта про можливість їх появи.

Інші серед інших

Взаємини з представниками окремих народів доволі часто виникають на тлі спільного минулого і сучасних геополітичних стратегій, тож за короткий відтинок часу близькі й далекі територіальні сусіди можуть бути як найкращими друзями, так і найзапеклішими ворогами. Відомості про такі контакти не зберігаються у документально підтверджених джерелах. Більше інформації про це можна почерпнути у приказках, прислів’ях, притчах, жартах, що користуються популярністю серед представників того чи іншого народу, однак головним джерелом їх зберігання є особисті контакти, досвід спілкування та враження від нього, які відображаються у записах усних свідчень, що стають матеріалами для фахових досліджень поміж інших наявних джерел.

Новим напрямком української гуманітаристики останніх кількох років стали ромські студії (Romani Srudies), про розвиток яких в Україні розповіла киянка Наталія Зіневич. Дослідниця резюмувала моделі організації й результати наявних проектів, пов’язаних із поступовим входженням ромської тематики в освітній, науковий та громадський простір. У презентації, якою супроводжувався виступ доповідачки, було продемонстровано різні способи залучення усноісторичних джерел до наукових розвідок, музейних, культурних та інформаційних проектів. Цікавим був досвід залучення до запису інтерв’ю ромських студентів і громадських активістів, які погоджуватись записувати спогади своїх близьких та знайомих. Водночас Н. Зіневич анонсувала ідею створення цифрової мультимедійної платформи з масивом усноісторичних джерел на ромську тематику, яка стане доступною широкому загалу.

Пам’ять сучасних львів’ян про домінуюче до середини ХХ століття в місті польське та єврейське населення намагалась донести до присутніх Галина Боднар зі Львова. Історикиня, послуговуючись матеріалами біографічних інтерв’ю, записаних із мешканцями вулиці О. Богомольця в рамках проекту «Львів у ХХ столітті: історія однієї вулиці», спробувала подати складові образів поляка і єврея, що збереглись у пам’яті окремих родин. Водночас дослідниця зауважила про творення містом «власної пам’яті», що продукується через різні наративи містян та їх подальшу популяризацію.

Доповідь Ганни Скорейко з Чернівців розпочалась питанням: «Чому миролюбні селяни-буковинці, які ще вчора йшли до сусідів-євреїв позичати солі, у переважній своїй більшості не стали на їх захист у 1941 році, а деякі навіть брали участь у Голокості?» й тривала у руслі пошуку відповідей на це запитання. Доповідачка розповіла про роботу дослідницьких експедицій студентів по буковинсько-бессарабських селах, під час яких вони записують досвід співіснування їх мешканців із єврейськими спільнотами регіону, опрацьовують зібрані усні свідчення, доповнюють їх документи та світлинами з родинних архівів.

Соціальна антропологиня Світлана Одинець поділилась враженнями від запису поглиблених інтерв’ю з жінками, які мігрували до країн Центрально-Східної Європи. Матеріали проаналізованих дослідницею наративів мігранток дозволили ознайомитись зі способами артикуляції жінками особистого міграційного досвіду і простежити яким чином вони переосмислюють своє минуле, розповідають про мотиви переїзду й причини (не)повернення, деталізують спогади про міграційну траєкторію, яку обрали.

Конструювання пам’яті про інших та усвідомлення власного місця в інокультурному середовищі неможливо достеменно визначити без запису усних свідчень, які обов’язково доповнюються іншими матеріалами. Унікальність спогадів про контакти з представниками окремих національностей допомагає в подальшому поглибити їх і розвинути об’єктивне бачення спільного минулого, яке закладено в сферу індивідуального сприйняття один одного у приватних та публічних комунікаціях.

Усні історії й травматичний досвід оповідачів та слухачів


За останніх кілька років тема війни й революцій надалі залишається найбільш затребуваною в українському публічному просторі. Навіть пережите під час Революції гідності вже сприймається не як окреме громадське волевиявлення, а радше як одна з причин збройного конфлікту на сході України. Життєві історії більшості оповідачів, пов’язані з подіями зими, що нас змінила, переплетені контактами з побратимами-майданівцями, які продовжують боротьбу за Україну в зоні проведення АТО. Водночас розповіді про участь у Майдані зламу 2013–2014 рр. та перебування на сході України й працю в умовах ведення бойових дій дозволяють доповнити розуміння подій, що відбуваються в державі, не лише окремими публікаціями у ЗМІ, а й індивідуальними міркуваннями та спостереженнями ряду осіб. За деякий час наративи останніх стануть у пригоді при формуванні офіційної пам’яті про Революцію гідності та збройний конфлікт, розпочатий у 2014 році.

Філософськими рефлексіями взаємодії колективної та індивідуальної пам’яті у спогадах учасників та свідків Революції Гідності, що були зібрані в ході реалізації проекту Українського інституту національної пам’яті «Майдан: усна історія», поділилась із присутніми Тетяна Цимбал з Кривого Рогу. Спогади, записані доповідачкою на прикладі окремих життєвих історій, дозволили з’ясувати, наскільки усні історії є дзеркалом індивідуальної свідомості оповідача, як на відтворення ним пережитого впливає колективна пам’ять і загальні настрої в суспільстві чи середовищі, до якого він / вона належить.

   

Про результати роботи учасників проекту Українського інституту національної пам’яті «Майдан: усна історія» розповіла Тетяна Привалко з Києва. Доповідачка презентувала присутнім нове видання під назвою «Майдан віл першої особи. Мистецтво на барикадах», підготовлене за матеріалами записаних інтерв’ю з митцями різного жанру та різної форми участі в Києві та регіонах. Зібрані спогади митців, на думку Т. Привалко, слугують матеріалом для з’ясування особливості побудови усних оповідей творчих особистостей, сформованого у них меморіального образу Майдану, їхніх емоційних переживань, пов’язаних із подіями,під час яких вони декларували свої вимоги, намагалися переконати своїх противників, висловлювали скорботу за полеглими побратимами.

Про роль медика в зоні бойових дій і ставлення до нього серед воїнів йшлося у доповіді Олени Лукачук (Львів). Дослідниця спробувала окреслити мотиви перебування медпрацівників у військовому підрозділі, практичні аспекти їх діяльності та подальшої психологічної підтримки крізь призму покликання допомогти й обов’язку бути поряд із військовими у час загострення збройного конфлікту. При опрацюванні матеріалів інтерв’ю доповідачкою було виділено кілька сюжетів про тілесні ушкодження, з якими зіштовхуються, як медики, так і пацієнти. Картина ушкоджень тіла кожного пацієнта, пережита лікарем, демонструє, на думку О. Лукачук, постравматичний наратив від інформанта, який вважає себе причетним до травми пацієнта й прагне її усуненню. Саме у цій взаємодії міркування про війну, блокпости й політичну ситуацію в Україні стираються думками про те, як провести оперативне втручання, знайти ліки, яких бракує і полегшити життя людині. Тобто весь цей військовий наратив зводиться до тілесних спогадів – які є в першу чергу професійними, однак обумовлені проведенням АТО.

   

Михайло Павленко із Запоріжжя розповів присутнім про проект «Усна історія російсько-української війни», задум якого полягав у записі біографічних інтерв’ю зі службовцями Збройних сил та Національної гвардії України, членами добровольчих формувань, волонтерами, вимушеними переселенцями. Дослідник проаналізував різні тематичні блоки запитальників для кожної категорії респондентів та наголосив на їх мінімальному використанні. Останнє пов’язано з метою найбільш достовірного відтворення бачення війни і визначення її впливу на особисте життя інформанта, що дозволило отримати глибокі особистісні наративи для подальшого дослідницького аналізу. М. Павленко привіз до Харкова перші результати дослідження сучасної російсько-української війни крізь призму усноісторичного інтерв’ю, що були опубліковані в окремих випусках серії «Усна історія російсько-української війни», робота над якою й надалі триватиме.

Вивчення «гарячих» подій сучасної історії (Революція гідності, АТО), які є популярними й емоційно небезпечними для сприйняття, ставлять дослідників перед дилемою суспільного осмислення й дотримання терміну давності в подачі матеріалу, водночас зобов’язують фіксувати спогади очевидців подій для подальшого використання. Це доволі нова техніка для українських фахівців-істориків, оскільки до цього часу всі тематичні блоки опитувань стосувались подій, які оповідачі пережили раніше, осмислили їх, приховали й стерли зі своєї життєвої історії наболіле та невигідне під дією офіційної версії трактування історичних подій чи усталених стереотипів. Натомість в розмові є місце обдуманим сюжетам та міркуванням, які слугують елементами конструювання самого себе як героя, жертви або ж спостерігача – вже на власний вибір. Тому треті особи часто звинувачують усні джерела, що «проливають» світло в темних сюжетах досліджуваних епох, у суб’єктивному трактуванні пережитого, як єдино правильного. Однак саме зараз їх і потрібно збирати, з чим погодились усі присутні заходу.

***

Щоразу переконуюсь, що наукові форуми усних істориків є потрібними й корисними для всіх учасників. Можливість представити власне дослідження, яке почують практично всі фахівці даної галузі в Україні, є чи не найбільшою нагородою для дослідника. Харківська зустріч лише підтвердила високий фаховий рівень конференцій, організованих членами й прихильниками діяльності Української асоціації усної історії, дозволила побачити як надалі зростають молоді й зрілі дослідники, зароджуються нові теми, наскільки (не)потрібними є усноісторичні дослідження в сучасній українській гуманітаристиці, якими є шляхи їх популяризації та вдосконалення.

У даному огляді хочеться усім нагадати, що під час наукового форуму ми дискутували про різні методики й техніки фахового проведення усноісторичних досліджень, особливості запису свідчень «по гарячих слідах», проговорення травматичного досвіду й постановку надійного психологічного захисту, як респондента, так і інтерв’юера, а також не забувати про співпрацю з громадськістю у форматі різноманітних проектів, цікавих широкому загалу. То ж давайте пригадаємо, як це було й не будемо забувати про усну історію! Творіть її фахово, про що ми з Вами й домовлялись у Харкові!

Користуючись нагодою хочеться висловити слова вдячності усім учасникам і учасницям, слухачам і слухачкам, а також гостям конференції, членам і членкиням організаційного комітету заходу, модераторам та модераторкам панелей за приємну атмосферу, а також тим, без кого б наша зустріч у Харкові не відбулась – Гелінаді Грінченко, Вікторії Науменко, Андрію Пикало та усім харківчанам за приємні спогади й натхненну працю над подальшими усноісторичними дослідженнями!

 

Олена Лукачук, Львів

 

  Останні матеріали:

Вільча - переселене село
Участь УАУІ у зйомках документального фільму про історію та партнерство між містами Зінген (Хоентвіль), Німеччина, та райцентром Кобеляки Полтавської області
Проект “Вільча - переселене село”
Усна історія та гуманітаристика: з досвіду діяльності Української асоціації усної історії
Світлана Одинець: "Суб'єктивність усної історії: сила в слабкості"
  Найбільше читають:

В горах Афгана… / Н. В. Бривко (вступ. сл.). – Донецк: ООО «Східний видавничий дім», 2014. – 274 с.
Джерела пам’яті. Історико-краєзнавчий альманах. Випуск 3: «Та не дарма були ми на землі…»
Wiktoria Kudela-Świątek. Odpamiętane: o historii mówionej na przykładzie narracji kazachstańskich Polaków o represjach na tle narodowościowym i religijnym. Kraków: Universitas 2013, 372 pp. + CD
A Research Introduction to the Holocaust in the Soviet Union
Call for papers "GALICIA IN MOTION‐ PERCEPTIONS, ENCOUNTERS, ENTANGLEMENTS". Deadline: 15 September 2014
  Резерв

Підписатися на новини
Задати питання
Висловити свою думку
 

  Copyright © Українська асоціація усної історії