Новини
  Анонси/оголошення

Конференції УАУІ

Академічне життя

Нові книжки

 
Публікації
  За участі/підтримки УАУІ

Публікації членів УАУІ

Усні історії

Практикум

 
Проекти
  За участі/підтримки УАУІ

Проекти членів УАУІ

Центри усної історії

 
  Буськ-Красне

Бердичів

Київ

Тернопіль

Львів

 
Члени
  Члени Асоціації

Статут

Форма заяви

 
Ресурси
  Асоціації усної історії

Бібліографія

Етика і копірайтинг

Цитатник

 
  Знайдіть нас у Facebook
 
 

Відео-інтерв'ю, дозвіл на використання та індексований протокол зберігаються в Українському громадському архіві усних історій (УГАУІ).

На своєму сайті УГАУІ надає можливість ознайомитися з індексованим протоколом та основними відео-фрагментами інтерв'ю.

Індексація і розтекстовка відео-фрагментів максимально передають особливості мовлення оповідачок.

Для отримання доступу для роботи з повними версіями інтерв'ю, прохання звертатися до Української Асоціації Усної Історії за адресою info[a]oralhistory.com.ua

Поліна Стебнецька (1936 р. н.), м. Буськ

Відео № 1

00:24 Живу з дітьми.

01:10 Чоловік помер 15 років тому.

01:58 Я народилася у Польщі, у 36му, 24 лютого.

02:03 Виселяли в 46му, в квітні.

Фрагмент 1: 02:40-05:43 Ми ночі бувало не спали, завжди напоготові, банди нападали, хто кого бив? Ми не знали. То поляки били нас, то ті били тих. Було от таке страшне, що робилося. А тут прийшли до хати… сказали, десь вечір чи ще щось: «Завтра забирайтесь всі!» Приїжджають до нас, настав ранок, і ми всьо. Один віз, фіра така з кіньми, маєм коней і ту фіру, прийшли сказали: «Вже всьо з хати, щоб вас не було». Що можна взяти на одну фіру, коли семеро душ? Бабця наша вже лежача, ми беремо бабцю вже лежачу і вона в дорозі помирає. І ми, сестричка два роки, корову одну берем, ту, що до возу прив’язуємо. Лишаємо, все що в хаті є, уявіть собі, все. Картопля, що в підвалах – вся остається. Збіжжя, бо колись збіжжя мали – нічогісінько. Ми якусь каструлю взяли, вхопили якісь там одежки, бабцю ложимо і нас четверо малих дітей, тато і мама. Мама з малесенькою дитинкою і приїхали ми до цього… а ще як на границі ми їхали, нам сказали щоб ми не записували, що ми скільки мали землі, щоб записували менше і гірше хата, знаєте. Що господарка не дуже важна, а знаєте чого? Бо якщо ви запишитесь, що ви багаті, ну прийманні багата хата, то вас можуть в Сибір запроторити. Розумієте, тут своє… виганяють, а тут нам нічого доброго не хочуть дати. І нас лякають, що прямо на Сибір, якщо розкажемо про свої статки. Пишем, що поменше, а що ми забрали? Нічогісінько! Представите собі, їдем, а потім нас погрузили в вагони, тут худоба, коні і ми, малесенька дитина і то все.  Привезли нас до Львова, кинули, а бабця у поїзді помирає.

06:10 Похоронили в простині бабцю.

06:32 Дали «хатину-завалюху».

07:05 Помирає брат.

07:26 Мати інвалідом стала.

08:11 Як могли виживали.

09:00 Залишились з сестрою. Кінчила медучилище.

Фрагмент 2: 09:36-13:01 То ж були КГБісти. Ми приїхали з одного пекла в друге, тут ще гірше. Я вам скажу, що ми жили з поляками дуже добре.  В нас ніколи ніякої… якби не ті (нерозбірливо) з людьми жили прекрасно. Робиться так, старший брат ходить з вертепом на свята, і він там Ірода грав, йому було 15 років. Ми знали тих КГБістів, в них такі кожухі, маскеровачні халати на себе надівали і слідкували за кожним. Ходили діти с Вертепом і десь вечором, десята, приходить брат до хати. Зайшов брат до хати, а ми спали на соломі, коли вдруг стук страшний в вікна, ми не відкриваємо: «Открой дверь, а то ломать будем! Где бандьора?»  Ми двері не відкрили, бо боялися, вбивства були. Тато двері не відкриває, а вони вибивають вікна, двері, заходять до хати і батька питають: «Где бандьора?»  Батько каже, що нема, це всі хто є, син з Вертепу прийшов. Шукають, а нема ніякого «бандьори». На другий день ранком, бачать люди, чим зимою вікна закрити, соломою. Ми сусідам кажемо, що шукали бандер, потім приходить з сільської ради прибиральниця і каже: «Андрію, вас викликають до сільської ради». Батько прийшов  - сидить голова сільської ради та КГБіст. Питають: «Что там у вас случилось?»  Батько каже: «Ващі хлопці повибивали двері і вікна»  - «Слушай, это были бандеры, понял!?» Три рази повторили: «Ще одне слово,  к вечеру на Сибір поїдеш».

13:34 Тепер поляки з українцями більше розуміються.

14:06 Самольот з Качинським – явне знищення.

15:40 Батько прийшов «веселим».

16:15 Взагалі нічого не мали.

17:10 Польща – наш адвокат в Євросоюзі.

18:18 Не може людина в нас чесно прожити.

19:20 Брат в Польщі живе.

19:41 Польща пішла далі від нас.

20:00 89й рік в Польщі.

20:52 Нема чим з життя похвалитися.

21:35 Совєтські гроші.

22:30 Гіпнотизер забрав всі гроші.

24:00 Батько працював на залізниці.

25:30 Ми не знали, куди ми їдемо.

Фрагмент 3: 25:52-27:16 Ми мали курки і взяли ті курки в таку каструльку, і засунули м’ясо пекти. Тільки за поріг вийшли, а мама каже до батька: «Андрію, ти забрав м'ясо з пічки!?»  Батько вертається, як його… то поляк був тоді, польська поліція. А батько забрав чоботи, так повісив через плече, як той вхопив батька, бив чоботом і не дав то м’ясо взяти. Мама голодна, дитина мала, молока з корови, що дитина напилася, а нас ще троє… а мама що може? Їй розірвало все серце!  Вона каже: «Ліпше б ми усі померли би в хаті, бо не знаєм куди їдемо, не знаєм що чекає» А баба хвора, нема чим навіть закропити.

28:20 Розбрат і ненависть.

29:10 Церква.

30:15 Під гноєм криївки, мужики пережидали.

Фрагмент 4: 31:30-31:57 А завжди нас, знаєте: «О, приїхали ті поляки, що вони хочуть!? Хай їдуть, хай вертають до Польщі» Так було довго-довго. Нас там не сприйняли, тут не сприйняли, не сприймали українці, нє. Ми такі бідні були, бо самі знаєте, як не в своїй хаті.

32:34 Мати інвалід і не могла робити.

33:18 Дідух.

Фрагмент 5: 34:33-37:35 Інтерв’юерка: Можливо пам’ятаєте, чи були у вас тут в Польщі, чи, можливо, в Україні по сусідству євреї?

Оповідачка: Дуже добре. Моя мама спасла єврейку. Як то була війна, і мама єврейку спасала, і потім ми навіть тут колись казали, як вона називалася, вона нам дуже дякувала, і вона вижила, спаслася. Ми нікому не казали, абсолютно, молода була.

Інтерв’юерка: Розкажіть детальніше.

Оповідачка:  Ви знаєте, я так тільки пам’ятаю, що мама казала, що якщо день, то вона в коморі була, там де збіжжя, і ще щось, і щоб ми, діти, нікому не казали, що то єврейка. Спасали ми євреїв, а мама моя особисто. Жили дуже добре, були євреї, мали магазин. Брали собі, як в борг віддавали, вона дуже добре… називалася вродє Клара. Я пам’ятаю, точно… Говорили тільки, щоб нікому не кажіть, нікому не кажіть. Їсти як вона несла, я пам’ятаю навіть середня. Вона брала якісь мішечок, вродє вона мусила нести щось маленьке, а вона виносила там їсти. Як то була війна, мама була полячкою, і ми ту єврейку спасли. В Польщі воно було. Магазини вони мали, то дочка. Прізвище вже забулося, мама завжди згадувала. Пам’ятаю, що ніхто не знав, щоб один одному не сказали.

38:18 Євреї часто приїжджали.

39:15 КГБіти б’ють і кажуть, що це були «бандьори».

40:00 Лєх Валенса. Слідкувала за діяльністю.

40:45 Солдатів не пам’ятаю.

41:00 Хлібом з сіллю їх зустрічали, а потім вони себе показали (вересень 1939р.)

41:38 Після війни двоюрідні родичі в Німеччині були.

43:08 хв.

Відео № 2

00:10 Платна школа.

01:00 Радянська школа.

02:30 Стодола та сад.

03:30 Дерев’яна церква.

04:14 Святити паску.

04:50 Вища партійна школа.

Фрагмент 6: 05:05-07:17А як мене в комсомол приймали, розказати? Одним словом, я була староста класу. Всіх, майже масово записували і казали заяви писати, але учні кажуть, що не будуть писати заяв в комсомол, якщо я напишу перша, то і вони. А я не хочу, то ви йдіть, я не хочу. Мене визивають КГБісти, то була сільська рада, а вверху на ступеньках, другий поверх, були ті ястребки. Я проходжу, а той КГБіст так зі мною гарно говорить, слухає. Чого я не поступаю? Перед мною світле майбутнє, щоб я тільки заяву написала і цілим класом, то буде зразково, показово.  Я кажу, що не буду писати, свої аргументи: мама в церкву ходить, батьки в церков ходять, я віруюча – так розказую. Він говорить, бачить, що нічого не получається, тоді я свободна. Відкриває мені двері, я йду, а він мене шкіряною рукавицею по ліцу як змастить, а там така маленька площадочка була, і він мене ногою (пнув), і я через ті ступеньки, я полетіла до низу, отак побита (показує на обличчя) всьо. Вже за книжками в школу не йшла, а пішла додому.

07:55 В класі математики не зроблю я – ніхто не зробить.

08:35 Щастя, що не забилася.

08:48 З восьмого класу треба було платити за школу.

09:33 Запрошення до школи.

09:42 Напис у школі, що я була першою комсомолкою.

11:05 В 50му році мене так «приймали» в комсомол.

Фрагмент 7: 11:10-12:06 Інтерв’юерка: А смерть Сталіна пам’ятаєте?

Оповідачка: О! Як плакали! Боже милий, чесно вам скажу. Всі плакали, та ми б знали як пізніше…Дякувати Богу, чи сам помер чи його забрали, а колись плакали, то чесно, як було. Звідки ми знали? Так була побудована політика. Плакали ці всі, плакали, я плакала, багато плакали, то чесно – так було.

12:34 «Покращення життя вже сьогодні», але є погіршення життя.

13:04 Худобу продавали та пару тисяч на «книжку».

13:12 Тисяча.

13:35 Вибори Ющенка.

15:24 Народ не сприймає.

15:39 Народила після 30ти років, були викиди.

16:18 2,5 місяці дитині і я пішла на роботу.

17:22 Дорослі тієї фальші не розуміють, як діти.

18:37 Ненависть людей губить.

19:10 Дай Бог, щоб діти не пережили того.

19:33 Рву зуби без уколу, до болі терпляча.

19:55 За свого життя, ніколи не була на морі.

21:56 Те, що я говорю то є все моє, пережите.

22:29 Сусідка з Польщі, але з іншого району.

24:25-24:52 Пісня (співає)

26:04 Не було тої різниці колись.

29:17 хв.

Відео № 3

На вулиці, біля воріт. Оповідачка  демонструє сімейні фотографії.

02:24 хв.

  Останні матеріали:

Вільча - переселене село
Участь УАУІ у зйомках документального фільму про історію та партнерство між містами Зінген (Хоентвіль), Німеччина, та райцентром Кобеляки Полтавської області
Проект “Вільча - переселене село”
Усна історія та гуманітаристика: з досвіду діяльності Української асоціації усної історії
Світлана Одинець: "Суб'єктивність усної історії: сила в слабкості"
  Найбільше читають:

В горах Афгана… / Н. В. Бривко (вступ. сл.). – Донецк: ООО «Східний видавничий дім», 2014. – 274 с.
Джерела пам’яті. Історико-краєзнавчий альманах. Випуск 3: «Та не дарма були ми на землі…»
Wiktoria Kudela-Świątek. Odpamiętane: o historii mówionej na przykładzie narracji kazachstańskich Polaków o represjach na tle narodowościowym i religijnym. Kraków: Universitas 2013, 372 pp. + CD
A Research Introduction to the Holocaust in the Soviet Union
Call for papers "GALICIA IN MOTION‐ PERCEPTIONS, ENCOUNTERS, ENTANGLEMENTS". Deadline: 15 September 2014
  Резерв

Підписатися на новини
Задати питання
Висловити свою думку
 

  Copyright © Українська асоціація усної історії