Новини
  Анонси/оголошення

Конференції УАУІ

Академічне життя

Нові книжки

 
Публікації
  За участі/підтримки УАУІ

Публікації членів УАУІ

Усні історії

Практикум

 
Проекти
  За участі/підтримки УАУІ

Проекти членів УАУІ

Центри усної історії

 
  Буськ-Красне

Бердичів

Київ

Тернопіль

Львів

 
Члени
  Члени Асоціації

Статут

Форма заяви

 
Ресурси
  Асоціації усної історії

Бібліографія

Етика і копірайтинг

Цитатник

 
  Знайдіть нас у Facebook
 
 

Відео-інтерв'ю, дозвіл на використання та індексований протокол зберігаються в Українському громадському архіві усних історій (УГАУІ).

На своєму сайті УГАУІ надає можливість ознайомитися з індексованим протоколом та основними відео-фрагментами інтерв'ю.

Індексація і розтекстовка відео-фрагментів максимально передають особливості мовлення оповідачок.

Для отримання доступу для роботи з повними версіями інтерв'ю, прохання звертатися до Української Асоціації Усної Історії за адресою info[a]oralhistory.com.ua

Катерина Бойко (1936 р. н.), смт. Красне Буського району Львівської області

Відео № 1

Інтерв’юерка обґрунтовує оповідачці мету та тематичні особливості записів інтерв’ю.

00:16 хв.

Відео № 2

00:32 Народилася у багатому селі, де жили самі українці, а в другому селі жили поляки.

00:44 Народилася 28 березня 1936 року.

01:06 Господарка була багата, мала 17 гектарів.

01:25 Господарі наймали людей на роботу.

01:42 Була третьою з п’яти дітей у родині.

02:07 Працювали всі у родині.

02:50 Керувала усім бабця, вона наймала людей на роботу, «платила стільки, скільки заробив, як за кордоном»

Фрагмент 1: 03:35-11:38 В 44-му були німці. Був величезний будинок, два поверхи. На другому поверсі жили німецькі офіцери, їх було десь до дванадцяти штук. Ми ж тут не були, у Польщі війна проходила, я війни не бачила. Я бачила тільки тоді, коли рускі війська виганяли німців з нашої території, там в Польщі. Жили ті німці непогано, нам кривди не робили. Діти з ними не завжди сиділи. Брат був більшенький, з ними їздив на мотоциклі по містах, до Санока, до Балигорода. Балигородський то був як район, а Санок близенько, містечко таке, там євреї жили, господарі возили здати-продати. Жили непогано, аж поки у 45му вигнали німців. Ніччю німці спали, ніхто не знав, люди з нашого села сховались у великому підвалі, льоху, сховались від бомбьожкі. А німці спали мертвим сном,  видно їх не повідомили. Була артилерія, коні стояли в саду, мотоцикли стояли офіцерів. Самольоти почали бомбити, і вони позривалися – хто голий, хто напівголий, і так втікали. Чи догнали, чи живі, одним словом німців за ту ніч вигнали. Прийшли, в той поверх поселили рускіх поранених дівчат-медсестер. Боже, ми побігли туди, в неї була така пробита грудь, занесли їм молочка. І вони кажуть: «Ви так терпіли…» Ну по рускі вони говорили – Вас німці не обіжали? Ніхто нас не обіжав. Одним словом рускі дівчати в нас були до осені, потім їх забрали. Перемога, Перемога.

Прийшло повідомлення, що нас будуть з цієї території  зселяти, але люди знаєте які? Вот ви прийшли б та сказали, що нас будуть звідси виселяти. Нам не було там погано. Батько каже – «Як виселяти? Для чого? Німців вже нема, рускі тут. Ми рускім нічого не робили і вони нам нічого»

Пояснювали по різному, були версії, що ви поїдете туди, там ваша земля, а тут польська, полякам віддали. Люди, що мали великі багатства, вони не хотіли їхати, а ті хто мав гектар, два – монатки на плечі та поїхали. Шкода неба, шкода хліба. Обіцяли всьо, скільки  ви тут маєте – вам там дадуть. Хату дадуть, поле, то ваша там територія, а ця польська, тут вам не можна. Тікали в ліс, худобу брали. Молоді втікали, а стареньких та дітей оставили вдома, оставили вдома, до вечора лазили, ввечері прийшли – молодих нема, а що там старе? - Не знаю, де вони. І так ходили пару місяців, поки не заставили – стріляти, бити будемо, поки не согласитеся, так робили. Дід сказав, що не хоче оставите дітей сиротам, вб’ють, кому діти будуть потрібні. Каже як буде так буде. Правда пару місяців ховалися. А мою бабцю, мамину маму, мама і тьотя – рідні сестри. Вони помінялися, мама пішла на господарку, а той женився. Вони там не мали стільки гектарів землі. Вони не хотіли і свого трохи мали. Тікали по лісам наші. Дядько з тьоткою втекли в ліс, а діти з бабцею осталися з маминою мамою. Вони так, я б не сказала, що то був приказ, то не було приказ. Самі так хотіли сотворити, вони там били. Бабцю ледь живцем не забили, підпалили хату і вона згоріла майже в тій хаті, а діти порозбігалися, та вони вирішили, що поїдуть (плаче) Але не в Україну, а в під німецьку територію. І вони туди поїхали. Може повернемося? Та воно таке. Може повозять-повозять і вернуть, то таке, до Львова недалеко, повернемося. Що можна з хати взяти? Взяли дітям курочки та поїхали (плаче).

11:53 На станції хотіли їсти. Попхали в товарні вагони (плаче).

12:00 Привезли в Тернопільську область. Посуха 46го року.

13:16 «Людська худоба» не знала, де впасти.

13:23 Приїхали «з нічим».

13:48 Переїхали у с. Красне.

14:51 Відмова від запропонованої хати.

15:53 Обіцянки дати землю.

16:07 47й рік. Початок колгоспу.

16:40 Мати завагітніла.

16:50 Малу народила у полі. Сусідка приймала роди.

17:14 Коли дитині було три роки, мама померла від переживань.

17:52 Батько не хотів доглядати дитину.

18:30 Здерли «бляху» з дому.

19:38 Запросили до МТС.

20:44 З поляками жили як добрі сусіди. Ходили один до одного на свята.

21:26 В Польщі жили у с. Каличава, Балигородський район, Ліско.

22:15 В селі (там де жили до депортації) було лише три польських прізвища.

22:44 Сказали, що все належить Польщі. Переїхали у 46му році.

23:04 «Бідні українці» в польській хаті.

23:14 В одній кімнаті нас одинадцять «штук».

23:39 П’ять років одинадцять чоловік жили в одній кімнаті.

24:22 Кінчила школу та медичний на «відмінно». Прийшла на роботу акушеркою у роддом.

24:52 На роботу «по собственному желанию».

25:40 Запрошення перейти на «швидку». Проробила в роддомі 17 років, а на «швидкій» до 70 років.

26:50  Єврей Вишневський.

27:27 Всі любили та називали Іванівною.

27:30 Прохання обслуговувати Вишневського.

28:20 Ставити п’явки.

29:38  Вишневський: «Расскажи мне всё про себя».

29:50 Сдуру сказала, що є єврейкою.

30:26 Ніхто йому не догодив, тільки я.

31:10 Познайомила брата з Вишневським.

32:20 Працювала на дві ставки.

32:44 Мала ставку – 550. Лікар мав менше, ніж санітарка.

33:19 «Ми ж євреї – повинні допомагати один одному».

33:46 Брат їм сказав, що ми не є євреями.

35:36 Зустріч. Чотири роки ходили.

36:36 Робота була ліпша, ніж у гінеколога.

37:06 Пішла зі «швидкої» та відняло ноги.

37:36 Так й лишилася у Красному. Побудували хату.

37:57 Робили у 14 років трактористом, в колгосп - механіком, в партію поступали.

38:59 Хвалюся, що добре вчилася, а не знаю що робити коли щось горить (показує на дах дому).

39:35 Викладач фізики та хімії.

40:40 П’ятірка.

40:44 Не знала де той Львів і куди поступати. Пішла туди, де поступають ті, хто не може екзамени скласти (протирає сльози).

40:54 Вчилася знову на відмінно.

41:13 Свекруха любила.

41:30 Народила Єгорка, кормила його груддю, просить щоб нікому не казала – стидається.

42:02 Три роки нічого не їв, окрім грудного молока.

42:33 Була без декрету, його не давали. Народила «під роддомом».

42:43 Просто зробила «те, що треба».

43:02 Важила 50 кг.

43:30 Народився вагою близько 5 кг.

44:18 Гарні дівчатка. Старша в Києві – працює в міністерстві,  молодша – вчить в Одесі.

45:18 Жили на різних  квартирах. Сусідка любила ліпше, ніж свою невістку. Потім вони розвелися, а невістка хату «завоювала».

46:06 На іншій квартирі – жили чотири сім’ї.

46:35 Я була всім рідна, і свекрухи.

46:40 Не боялася в поле йти.

Фрагмент 2: 47:30 Інтерв’юерка: В Красному були поляки, коли ви сюди приїхали?

Оповідачка: Майже не було, майже не було. Були старі, а діти десь у Львові. А хати польські дали приїжджим. Обіцяли дати ліпші, повернути все, що залишили.

48:30 хв.

Відео № 3

Фрагмент 3: 00:00-00:47 А нам хто б повернув? Хто б повернув? 50 гектарів, а в документи записали 17 гектарів орної землі, а там ліс, посовисько, сад, присадибне. То було таке, дали ту хатину і якось перебули в тій одній кімнаті одинадцять чоловік. А в другій кімнаті жили українці, яким не було де жити, бо ті поляки Бог знає де, то вони посилилися в тій хаті. А куди їх мала держава подіти? Викинути на вулицю? Доки не построїли, ми так жили.

01:12 У костьолі зробили клуб.

01:26 На місці цвинтаря – парк.

01:49 Повернутися назад не хотіла би, а подивитися - так.

01:55 Родичі в Польщі.

03:53 Родичі в м. Гніце.

04:42 Маминого брата застрелили.

04:48 Дочка з двома синами виїхала в Америку.

Фрагмент 4: 05:28-06:55 Ти знаєш, як би мене прийняли і дали в тому будинку, де ми жили  уборшицею, або вибачаюсь  -  навіть туалет мити: Я би робила! Дід каже: Здуріла. А вдома я що роблю? Так помаленьку приберу, вийду, але мені важко ходити. Вода є, я б сама все зробила і заробила копійку навіть. Хотіла, дуже хотіла би подивитися, коли ми їздили в Польщу - ми там не були. Чи можна було, чи не можна…  Ніхто нас не завозив туди. Ми так й поїхали до тих, що живуть, була в тих, що втікали, дуже довго їхали. Ще в такому поїзді (нерозбірливо) закоптилася мала, з носика можна було сажу вимітати. Їхали сутки – поїзд другого клясу, а там курящі та некурящі, там тих курящих -  як в нас тепер наркоманів… ой, звиняюсь може я щось не так кажу.

07:34 «Ми в Польщі на украинском всьо».

07:42 Батьки брали на свята до поляків.

08:18 Одна дочка в Америці – лікар, а друга дочка в Югославії – артистка.

09:33 Роддом розігнали.

09:48 Закапували сліпим очі.

10:30 Коли перейшли на хату, була лише пічка, без центрального.

11:16 «Тьотя Тася нема тут клозету, тому я тобі лужу залишу».

12:03 Ася в Америці, та не має адреси.

13:27 Рускі війська та мед.

14:56 Норми перевезення через кордон.

Фрагмент 5: 15:08-15:48 Інтерв’юерка: Коли ви сюди приїхали, євреї тут були?

Оповідачка:  У нас в Красному? Було одне єврейське, але вони жили скритно. Вони себе не вважали євреями, вони жили як ми. В Польщі ми українці, але жили дружно з поляками. Вони себе не вихваляли, не требували, у школах діти вчились, вони потім виїхали і поляків не було.

16:04 Боротьба церков.

16:55 Хрещення дітей.

17:13 Чоловік був партійний, але дітей хрестили в церкві.

18:04 Тримання образа в хаті, коли йшла заміж - отримала.

18:30 Гостювали німці, син служив у Німеччині (НДР).

18:38 Син не хотів служити Росії, а в Україні місця не було.

Фрагмент 6: 21:15-23:53  Інтерв’юерка: За яких часів легше жилося і коли було найважче?

Оповідачка: Найкраще мені було в роддомі – найкраще! Я працювала, мені здавалося, що найщасливіша людина у світі. Хто б сказав ніч подежурити.. я й пораненого несла.

Інтерв’юєрка: Важко було дітей виховувати і на роботу ходити?

Оповідачка: Я з собою брала. Я навіть онучку виховала з собою, десять місяців в Німеччині була, приїхали – привезли мені. Брала на роботу, їздила в машині, шофер їй показує все. Вона зі мною на виклик, на спокійний виклик я її брала. Був випадок – поїзд переїхав мужчину, товарний вагон, не повідомляли, що відправляється, і йому відрізало  ноги.  Сусідка приходила, бабця старенька, вона не хотіла з нею. Дід її віз до мене на роботу на восьму, я брала її з собою і нічого мені не казали, не головний, не хворі. Вона була дуже розумна та спокійна дитина.

24:55 «Тьотя кобра».

25:49 Дитина на місці трагедії: «А ноги кому бабця лишаєш?»

27:50 Солдату відірвало руку. Відкачування. «Бабця, а руку чому йому не прищепиш?»

29:02 Солдата відправили у Львів.

30:04 Роди невістки.

33:04 Батьки коли жили в Польщі, працювали в селі, а сестра у місті.

33:22 Мали землі багато та працювали на землі.

34:40 Інтерв’юерка : А тут зі своєю родиною ви добре жили? Підтримували стосунки?

Оповідачка: Тільки того дядька… Мали зі свого села багато людей, де давали хату. Всі повмирали вже. Ще є одна, поїхала в Зелінводи, сестра жила тут але попала під поїзд, нема нікого вже.

Фрагмент 7: 35:07-36:35 Інтерв’юерка: А раніше коли переїхали сюди. То підтримували стосунки якісь такі? Приїжджали один до одного?

Оповідачка: Приїжджали до рідних, той кум, а той сусід.  Дуже добре так. З сусідами жили як рідні, на тій хаті де жили – дуже тяжко. Все повимирало, остання сусідка померла, сестра старенька каже, що нема до кого піти. Село опустіло, люди старі полишалися. Молоді пішли до міста, або десь за граніцу. А тут у Красному  розбудувалися, тут вже є всі кого хочете, навіть негри, переженилися з нашими, а поляків тут мало, вони більше у Львові і євреї у Львові, кажуть заснували свою школу, не знаю правда чи ні, що хочуть свою школу відкрити, навіть Черновецький казав, що пішов звідси, бо не подобається.

37:17 Село тут наше, а через річку польське.

37:54 – 39:00  Оповідачці дзвонить син, вона відволікається.

39:30 Приїхали у 46му році спочатку у Тернопільську область. Дід з дітьми не витримував. Посуха.

39:50 Жнива 47го року. Колгосп.

41:00 Йшли в колгосп, бо й так не мали своєї землі.

41:50 Оповідачка хоче пити.

43:03 Хто гарно вчився – той підписував заяву до комсомолу.

43:17 Все рівно, що вчитися з комсомолом чи без.

43:30 «Комсомолка списати не дасть».

44:40 – 45:42 Перерва. Принесли какао. Пригощання.

45:42 хв.

Відео № 4

02:00 Онука працює у міністерстві закордонних справ.

Обговорення меню

06:28 «Понаїзжали ті лемки і їсти хочуть».

07:38 Лемків виселяли к полякам.

08:00 Нас називали лемками.

08:32 Жінки українки вишивки мали, а поляки лише на свята.

09:10 Разом колядували та не знали хто українець, а хто поляк.

10:20 Польська колядка.

11:10 Ніхто один одного не обіжал. Правітельство стравило.

13:11 Батько помер ледь не у 100 років.

13:35 Бабця в 101 рік мала чорні волосся та всі зуби.

15:14 День медика.

16:00 Няньки не було – діти на мене.

16:24 Відпустка лише тоді, коли Галя кінчила медінститут.

18:00 Відпустка біля Румунії.

Фрагмент 8: 20:41-23:16 Інтерв’юерка: Когда вы ехали уже с родителями из Польши на Украину, вы помните, какие вещи с собой взяли?

Оповідачка: Нічого. Лише їсти – кломки. Мама захватила ще два образи, невеличкі в кутках такі були як Матірка Божа. Забрали шмотки – дітям передягтися, а так нічого не брали. Їсти сказали взяти, а скільки там можна? На місяць не набереш, нас тримали на вокзали десять днів, а я ще загубилася. Я хотіла все знати, все бачити, так пішла і загубилася, де той вагон, де шукати? Папа знайшов мене в кінці. Хліб взяли, муку конечно не брали, куди там що, мучились. Ну а гроші мали звичайно, що можна було купити на вокзалі, дітям дати їсти. А приїхали, то була криза, біда страшна. Їсти нема де, нема що, жити нема де…

Ой, Боже...

23:36 Діти мусили ходити з прапорцями та галстучками на паради.

24:10 Улюблені Великодневі свята.

25:10 Невідомо де вивезені образи.

26:20-29:25 Договір про використання спогадів.

29:30 Онук робить уколи.

31:26 Ікону купили, коли заміж йшла.

32:40 Спільне фото.

33:04 хв.

Відео № 5

Оповідачка розповідає про шоколад у дитинстві.

00:24 хв.

Відео № 6

Інтерв’юери вільно спілкуються з оповідачкою та її родичами про українців в Польщі.

01:55 Сестра Стефа.

02:55 хв.

Відео № 7

01:33 Я б тепер не витримала б того.

Фрагмент 9: 01:57-03:00 Інтерв’юерка: А ви б хотіли, щоб ваші діти повернулися в Польщу жити зараз?

Оповідачка: Зараз? Хай би жили, як би хотіли. Мала дуже хоче, а та ні, що в міністерстві працює, а та що в Одесу поступила, обрала собі ту криміналістику: «А я б хотіла або в Польщу чи в Німеччину…» Щось тут їй не подобається, а та каже що нє. З Києва її не (нерозбірливо) навіть метлою. Тим більше то міністерство закордонних справ - воно не має спілки до нашого уряду, вона займається своїм та всьо, а та хоче зовсім іншого. А мале: «Я стану актрисою і плювала на їхні роботи».

04:00 Навчання онуків у школі.

05:17 Дякують оповідачці.

06:30 Стірала. Німці дуже акуратні.

07:08 хв.

Відео № 8

00:17 Не доживу до того часу, щоб можна було поїхати.

00:50 Оповідачка шукає світлини дітей, але не находить.

02:00 Онук.

03:00 Проводжання.

03:44 хв.

Відео № 9

Будете багато ходити – матимете ноги здорові: Оповідачка проводжає на двір.

00:36 хв.

  Останні матеріали:

Вільча - переселене село
Участь УАУІ у зйомках документального фільму про історію та партнерство між містами Зінген (Хоентвіль), Німеччина, та райцентром Кобеляки Полтавської області
Проект “Вільча - переселене село”
Усна історія та гуманітаристика: з досвіду діяльності Української асоціації усної історії
Світлана Одинець: "Суб'єктивність усної історії: сила в слабкості"
  Найбільше читають:

В горах Афгана… / Н. В. Бривко (вступ. сл.). – Донецк: ООО «Східний видавничий дім», 2014. – 274 с.
Джерела пам’яті. Історико-краєзнавчий альманах. Випуск 3: «Та не дарма були ми на землі…»
Wiktoria Kudela-Świątek. Odpamiętane: o historii mówionej na przykładzie narracji kazachstańskich Polaków o represjach na tle narodowościowym i religijnym. Kraków: Universitas 2013, 372 pp. + CD
A Research Introduction to the Holocaust in the Soviet Union
Call for papers "GALICIA IN MOTION‐ PERCEPTIONS, ENCOUNTERS, ENTANGLEMENTS". Deadline: 15 September 2014
  Резерв

Підписатися на новини
Задати питання
Висловити свою думку
 

  Copyright © Українська асоціація усної історії