Новини
  Анонси/оголошення

Конференції УАУІ

Академічне життя

Нові книжки

 
Публікації
  За участі/підтримки УАУІ

Публікації членів УАУІ

Усні історії

Практикум

 
Проекти
  За участі/підтримки УАУІ

Проекти членів УАУІ

Центри усної історії

 
  Буськ-Красне

Бердичів

Київ

Тернопіль

Львів

 
Члени
  Члени Асоціації

Статут

Форма заяви

 
Ресурси
  Асоціації усної історії

Бібліографія

Етика і копірайтинг

Цитатник

 
  Знайдіть нас у Facebook
 
  Карта сайту

 

Відео-інтерв'ю, дозвіл на використання та індексований протокол зберігаються в Українському громадському архіві усних історій (УГАУІ).

На своєму сайті УГАУІ надає можливість ознайомитися з індексованим протоколом та основними відео-фрагментами інтерв'ю.

Індексація і розтекстовка відео-фрагментів максимально передають особливості мовлення оповідачок.

Для отримання доступу для роботи з повними версіями інтерв'ю, прохання звертатися до Української Асоціації Усної Історії за адресою info[a]oralhistory.com.ua

Катерина Бойко (1936 р. н.), смт. Красне Буського району Львівської області

Відео № 1

Інтерв’юерка обґрунтовує оповідачці мету та тематичні особливості записів інтерв’ю.

00:16 хв.

Відео № 2

00:32 Народилася у багатому селі, де жили самі українці, а в другому селі жили поляки.

00:44 Народилася 28 березня 1936 року.

01:06 Господарка була багата, мала 17 гектарів.

01:25 Господарі наймали людей на роботу.

01:42 Була третьою з п’яти дітей у родині.

02:07 Працювали всі у родині.

02:50 Керувала усім бабця, вона наймала людей на роботу, «платила стільки, скільки заробив, як за кордоном»

Фрагмент 1: 03:35-11:38 В 44-му були німці. Був величезний будинок, два поверхи. На другому поверсі жили німецькі офіцери, їх було десь до дванадцяти штук. Ми ж тут не були, у Польщі війна проходила, я війни не бачила. Я бачила тільки тоді, коли рускі війська виганяли німців з нашої території, там в Польщі. Жили ті німці непогано, нам кривди не робили. Діти з ними не завжди сиділи. Брат був більшенький, з ними їздив на мотоциклі по містах, до Санока, до Балигорода. Балигородський то був як район, а Санок близенько, містечко таке, там євреї жили, господарі возили здати-продати. Жили непогано, аж поки у 45му вигнали німців. Ніччю німці спали, ніхто не знав, люди з нашого села сховались у великому підвалі, льоху, сховались від бомбьожкі. А німці спали мертвим сном,  видно їх не повідомили. Була артилерія, коні стояли в саду, мотоцикли стояли офіцерів. Самольоти почали бомбити, і вони позривалися – хто голий, хто напівголий, і так втікали. Чи догнали, чи живі, одним словом німців за ту ніч вигнали. Прийшли, в той поверх поселили рускіх поранених дівчат-медсестер. Боже, ми побігли туди, в неї була така пробита грудь, занесли їм молочка. І вони кажуть: «Ви так терпіли…» Ну по рускі вони говорили – Вас німці не обіжали? Ніхто нас не обіжав. Одним словом рускі дівчати в нас були до осені, потім їх забрали. Перемога, Перемога.

Прийшло повідомлення, що нас будуть з цієї території  зселяти, але люди знаєте які? Вот ви прийшли б та сказали, що нас будуть звідси виселяти. Нам не було там погано. Батько каже – «Як виселяти? Для чого? Німців вже нема, рускі тут. Ми рускім нічого не робили і вони нам нічого»

Пояснювали по різному, були версії, що ви поїдете туди, там ваша земля, а тут польська, полякам віддали. Люди, що мали великі багатства, вони не хотіли їхати, а ті хто мав гектар, два – монатки на плечі та поїхали. Шкода неба, шкода хліба. Обіцяли всьо, скільки  ви тут маєте – вам там дадуть. Хату дадуть, поле, то ваша там територія, а ця польська, тут вам не можна. Тікали в ліс, худобу брали. Молоді втікали, а стареньких та дітей оставили вдома, оставили вдома, до вечора лазили, ввечері прийшли – молодих нема, а що там старе? - Не знаю, де вони. І так ходили пару місяців, поки не заставили – стріляти, бити будемо, поки не согласитеся, так робили. Дід сказав, що не хоче оставите дітей сиротам, вб’ють, кому діти будуть потрібні. Каже як буде так буде. Правда пару місяців ховалися. А мою бабцю, мамину маму, мама і тьотя – рідні сестри. Вони помінялися, мама пішла на господарку, а той женився. Вони там не мали стільки гектарів землі. Вони не хотіли і свого трохи мали. Тікали по лісам наші. Дядько з тьоткою втекли в ліс, а діти з бабцею осталися з маминою мамою. Вони так, я б не сказала, що то був приказ, то не було приказ. Самі так хотіли сотворити, вони там били. Бабцю ледь живцем не забили, підпалили хату і вона згоріла майже в тій хаті, а діти порозбігалися, та вони вирішили, що поїдуть (плаче) Але не в Україну, а в під німецьку територію. І вони туди поїхали. Може повернемося? Та воно таке. Може повозять-повозять і вернуть, то таке, до Львова недалеко, повернемося. Що можна з хати взяти? Взяли дітям курочки та поїхали (плаче).

11:53 На станції хотіли їсти. Попхали в товарні вагони (плаче).

12:00 Привезли в Тернопільську область. Посуха 46го року.

13:16 «Людська худоба» не знала, де впасти.

13:23 Приїхали «з нічим».

13:48 Переїхали у с. Красне.

14:51 Відмова від запропонованої хати.

15:53 Обіцянки дати землю.

16:07 47й рік. Початок колгоспу.

16:40 Мати завагітніла.

16:50 Малу народила у полі. Сусідка приймала роди.

17:14 Коли дитині було три роки, мама померла від переживань.

17:52 Батько не хотів доглядати дитину.

18:30 Здерли «бляху» з дому.

19:38 Запросили до МТС.

20:44 З поляками жили як добрі сусіди. Ходили один до одного на свята.

21:26 В Польщі жили у с. Каличава, Балигородський район, Ліско.

22:15 В селі (там де жили до депортації) було лише три польських прізвища.

22:44 Сказали, що все належить Польщі. Переїхали у 46му році.

23:04 «Бідні українці» в польській хаті.

23:14 В одній кімнаті нас одинадцять «штук».

23:39 П’ять років одинадцять чоловік жили в одній кімнаті.

24:22 Кінчила школу та медичний на «відмінно». Прийшла на роботу акушеркою у роддом.

24:52 На роботу «по собственному желанию».

25:40 Запрошення перейти на «швидку». Проробила в роддомі 17 років, а на «швидкій» до 70 років.

26:50  Єврей Вишневський.

27:27 Всі любили та називали Іванівною.

27:30 Прохання обслуговувати Вишневського.

28:20 Ставити п’явки.

29:38  Вишневський: «Расскажи мне всё про себя».

29:50 Сдуру сказала, що є єврейкою.

30:26 Ніхто йому не догодив, тільки я.

31:10 Познайомила брата з Вишневським.

32:20 Працювала на дві ставки.

32:44 Мала ставку – 550. Лікар мав менше, ніж санітарка.

33:19 «Ми ж євреї – повинні допомагати один одному».

33:46 Брат їм сказав, що ми не є євреями.

35:36 Зустріч. Чотири роки ходили.

36:36 Робота була ліпша, ніж у гінеколога.

37:06 Пішла зі «швидкої» та відняло ноги.

37:36 Так й лишилася у Красному. Побудували хату.

37:57 Робили у 14 років трактористом, в колгосп - механіком, в партію поступали.

38:59 Хвалюся, що добре вчилася, а не знаю що робити коли щось горить (показує на дах дому).

39:35 Викладач фізики та хімії.

40:40 П’ятірка.

40:44 Не знала де той Львів і куди поступати. Пішла туди, де поступають ті, хто не може екзамени скласти (протирає сльози).

40:54 Вчилася знову на відмінно.

41:13 Свекруха любила.

41:30 Народила Єгорка, кормила його груддю, просить щоб нікому не казала – стидається.

42:02 Три роки нічого не їв, окрім грудного молока.

42:33 Була без декрету, його не давали. Народила «під роддомом».

42:43 Просто зробила «те, що треба».

43:02 Важила 50 кг.

43:30 Народився вагою близько 5 кг.

44:18 Гарні дівчатка. Старша в Києві – працює в міністерстві,  молодша – вчить в Одесі.

45:18 Жили на різних  квартирах. Сусідка любила ліпше, ніж свою невістку. Потім вони розвелися, а невістка хату «завоювала».

46:06 На іншій квартирі – жили чотири сім’ї.

46:35 Я була всім рідна, і свекрухи.

46:40 Не боялася в поле йти.

Фрагмент 2: 47:30 Інтерв’юерка: В Красному були поляки, коли ви сюди приїхали?

Оповідачка: Майже не було, майже не було. Були старі, а діти десь у Львові. А хати польські дали приїжджим. Обіцяли дати ліпші, повернути все, що залишили.

48:30 хв.

Відео № 3

Фрагмент 3: 00:00-00:47 А нам хто б повернув? Хто б повернув? 50 гектарів, а в документи записали 17 гектарів орної землі, а там ліс, посовисько, сад, присадибне. То було таке, дали ту хатину і якось перебули в тій одній кімнаті одинадцять чоловік. А в другій кімнаті жили українці, яким не було де жити, бо ті поляки Бог знає де, то вони посилилися в тій хаті. А куди їх мала держава подіти? Викинути на вулицю? Доки не построїли, ми так жили.

01:12 У костьолі зробили клуб.

01:26 На місці цвинтаря – парк.

01:49 Повернутися назад не хотіла би, а подивитися - так.

01:55 Родичі в Польщі.

03:53 Родичі в м. Гніце.

04:42 Маминого брата застрелили.

04:48 Дочка з двома синами виїхала в Америку.

Фрагмент 4: 05:28-06:55 Ти знаєш, як би мене прийняли і дали в тому будинку, де ми жили  уборшицею, або вибачаюсь  -  навіть туалет мити: Я би робила! Дід каже: Здуріла. А вдома я що роблю? Так помаленьку приберу, вийду, але мені важко ходити. Вода є, я б сама все зробила і заробила копійку навіть. Хотіла, дуже хотіла би подивитися, коли ми їздили в Польщу - ми там не були. Чи можна було, чи не можна…  Ніхто нас не завозив туди. Ми так й поїхали до тих, що живуть, була в тих, що втікали, дуже довго їхали. Ще в такому поїзді (нерозбірливо) закоптилася мала, з носика можна було сажу вимітати. Їхали сутки – поїзд другого клясу, а там курящі та некурящі, там тих курящих -  як в нас тепер наркоманів… ой, звиняюсь може я щось не так кажу.

07:34 «Ми в Польщі на украинском всьо».

07:42 Батьки брали на свята до поляків.

08:18 Одна дочка в Америці – лікар, а друга дочка в Югославії – артистка.

09:33 Роддом розігнали.

09:48 Закапували сліпим очі.

10:30 Коли перейшли на хату, була лише пічка, без центрального.

11:16 «Тьотя Тася нема тут клозету, тому я тобі лужу залишу».

12:03 Ася в Америці, та не має адреси.

13:27 Рускі війська та мед.

14:56 Норми перевезення через кордон.

Фрагмент 5: 15:08-15:48 Інтерв’юерка: Коли ви сюди приїхали, євреї тут були?

Оповідачка:  У нас в Красному? Було одне єврейське, але вони жили скритно. Вони себе не вважали євреями, вони жили як ми. В Польщі ми українці, але жили дружно з поляками. Вони себе не вихваляли, не требували, у школах діти вчились, вони потім виїхали і поляків не було.

16:04 Боротьба церков.

16:55 Хрещення дітей.

17:13 Чоловік був партійний, але дітей хрестили в церкві.

18:04 Тримання образа в хаті, коли йшла заміж - отримала.

18:30 Гостювали німці, син служив у Німеччині (НДР).

18:38 Син не хотів служити Росії, а в Україні місця не було.

Фрагмент 6: 21:15-23:53  Інтерв’юерка: За яких часів легше жилося і коли було найважче?

Оповідачка: Найкраще мені було в роддомі – найкраще! Я працювала, мені здавалося, що найщасливіша людина у світі. Хто б сказав ніч подежурити.. я й пораненого несла.

Інтерв’юєрка: Важко було дітей виховувати і на роботу ходити?

Оповідачка: Я з собою брала. Я навіть онучку виховала з собою, десять місяців в Німеччині була, приїхали – привезли мені. Брала на роботу, їздила в машині, шофер їй показує все. Вона зі мною на виклик, на спокійний виклик я її брала. Був випадок – поїзд переїхав мужчину, товарний вагон, не повідомляли, що відправляється, і йому відрізало  ноги.  Сусідка приходила, бабця старенька, вона не хотіла з нею. Дід її віз до мене на роботу на восьму, я брала її з собою і нічого мені не казали, не головний, не хворі. Вона була дуже розумна та спокійна дитина.

24:55 «Тьотя кобра».

25:49 Дитина на місці трагедії: «А ноги кому бабця лишаєш?»

27:50 Солдату відірвало руку. Відкачування. «Бабця, а руку чому йому не прищепиш?»

29:02 Солдата відправили у Львів.

30:04 Роди невістки.

33:04 Батьки коли жили в Польщі, працювали в селі, а сестра у місті.

33:22 Мали землі багато та працювали на землі.

34:40 Інтерв’юерка : А тут зі своєю родиною ви добре жили? Підтримували стосунки?

Оповідачка: Тільки того дядька… Мали зі свого села багато людей, де давали хату. Всі повмирали вже. Ще є одна, поїхала в Зелінводи, сестра жила тут але попала під поїзд, нема нікого вже.

Фрагмент 7: 35:07-36:35 Інтерв’юерка: А раніше коли переїхали сюди. То підтримували стосунки якісь такі? Приїжджали один до одного?

Оповідачка: Приїжджали до рідних, той кум, а той сусід.  Дуже добре так. З сусідами жили як рідні, на тій хаті де жили – дуже тяжко. Все повимирало, остання сусідка померла, сестра старенька каже, що нема до кого піти. Село опустіло, люди старі полишалися. Молоді пішли до міста, або десь за граніцу. А тут у Красному  розбудувалися, тут вже є всі кого хочете, навіть негри, переженилися з нашими, а поляків тут мало, вони більше у Львові і євреї у Львові, кажуть заснували свою школу, не знаю правда чи ні, що хочуть свою школу відкрити, навіть Черновецький казав, що пішов звідси, бо не подобається.

37:17 Село тут наше, а через річку польське.

37:54 – 39:00  Оповідачці дзвонить син, вона відволікається.

39:30 Приїхали у 46му році спочатку у Тернопільську область. Дід з дітьми не витримував. Посуха.

39:50 Жнива 47го року. Колгосп.

41:00 Йшли в колгосп, бо й так не мали своєї землі.

41:50 Оповідачка хоче пити.

43:03 Хто гарно вчився – той підписував заяву до комсомолу.

43:17 Все рівно, що вчитися з комсомолом чи без.

43:30 «Комсомолка списати не дасть».

44:40 – 45:42 Перерва. Принесли какао. Пригощання.

45:42 хв.

Відео № 4

02:00 Онука працює у міністерстві закордонних справ.

Обговорення меню

06:28 «Понаїзжали ті лемки і їсти хочуть».

07:38 Лемків виселяли к полякам.

08:00 Нас називали лемками.

08:32 Жінки українки вишивки мали, а поляки лише на свята.

09:10 Разом колядували та не знали хто українець, а хто поляк.

10:20 Польська колядка.

11:10 Ніхто один одного не обіжал. Правітельство стравило.

13:11 Батько помер ледь не у 100 років.

13:35 Бабця в 101 рік мала чорні волосся та всі зуби.

15:14 День медика.

16:00 Няньки не було – діти на мене.

16:24 Відпустка лише тоді, коли Галя кінчила медінститут.

18:00 Відпустка біля Румунії.

Фрагмент 8: 20:41-23:16 Інтерв’юерка: Когда вы ехали уже с родителями из Польши на Украину, вы помните, какие вещи с собой взяли?

Оповідачка: Нічого. Лише їсти – кломки. Мама захватила ще два образи, невеличкі в кутках такі були як Матірка Божа. Забрали шмотки – дітям передягтися, а так нічого не брали. Їсти сказали взяти, а скільки там можна? На місяць не набереш, нас тримали на вокзали десять днів, а я ще загубилася. Я хотіла все знати, все бачити, так пішла і загубилася, де той вагон, де шукати? Папа знайшов мене в кінці. Хліб взяли, муку конечно не брали, куди там що, мучились. Ну а гроші мали звичайно, що можна було купити на вокзалі, дітям дати їсти. А приїхали, то була криза, біда страшна. Їсти нема де, нема що, жити нема де…

Ой, Боже...

23:36 Діти мусили ходити з прапорцями та галстучками на паради.

24:10 Улюблені Великодневі свята.

25:10 Невідомо де вивезені образи.

26:20-29:25 Договір про використання спогадів.

29:30 Онук робить уколи.

31:26 Ікону купили, коли заміж йшла.

32:40 Спільне фото.

33:04 хв.

Відео № 5

Оповідачка розповідає про шоколад у дитинстві.

00:24 хв.

Відео № 6

Інтерв’юери вільно спілкуються з оповідачкою та її родичами про українців в Польщі.

01:55 Сестра Стефа.

02:55 хв.

Відео № 7

01:33 Я б тепер не витримала б того.

Фрагмент 9: 01:57-03:00 Інтерв’юерка: А ви б хотіли, щоб ваші діти повернулися в Польщу жити зараз?

Оповідачка: Зараз? Хай би жили, як би хотіли. Мала дуже хоче, а та ні, що в міністерстві працює, а та що в Одесу поступила, обрала собі ту криміналістику: «А я б хотіла або в Польщу чи в Німеччину…» Щось тут їй не подобається, а та каже що нє. З Києва її не (нерозбірливо) навіть метлою. Тим більше то міністерство закордонних справ - воно не має спілки до нашого уряду, вона займається своїм та всьо, а та хоче зовсім іншого. А мале: «Я стану актрисою і плювала на їхні роботи».

04:00 Навчання онуків у школі.

05:17 Дякують оповідачці.

06:30 Стірала. Німці дуже акуратні.

07:08 хв.

Відео № 8

00:17 Не доживу до того часу, щоб можна було поїхати.

00:50 Оповідачка шукає світлини дітей, але не находить.

02:00 Онук.

03:00 Проводжання.

03:44 хв.

Відео № 9

Будете багато ходити – матимете ноги здорові: Оповідачка проводжає на двір.

00:36 хв.

  Останні матеріали:

Архів усних історій Чорнобильської історичної майстерні (м. Харків)
Центр усної історії при лабораторії соціологічних досліджень Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького
Усноісторичні проекти науково-дослідної лабораторії «Історичне краєзнавство Уманщини» Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
Навчальна лабораторія «Центр усної історії» при кафедрі новітньої історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Усноісторичні проекти Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору», м. Львів
  Найбільше читають:

В горах Афгана… / Н. В. Бривко (вступ. сл.). – Донецк: ООО «Східний видавничий дім», 2014. – 274 с.
Джерела пам’яті. Історико-краєзнавчий альманах. Випуск 3: «Та не дарма були ми на землі…»
Wiktoria Kudela-Świątek. Odpamiętane: o historii mówionej na przykładzie narracji kazachstańskich Polaków o represjach na tle narodowościowym i religijnym. Kraków: Universitas 2013, 372 pp. + CD
A Research Introduction to the Holocaust in the Soviet Union
Call for papers "GALICIA IN MOTION‐ PERCEPTIONS, ENCOUNTERS, ENTANGLEMENTS". Deadline: 15 September 2014
  Резерв

Підписатися на новини
Задати питання
Висловити свою думку
 

  Copyright © Українська асоціація усної історії